Міцний кулак туарегів
- Автор: Вавра Ярослав Раймунд
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Ганна Пашко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Міцний кулак туарегів». Краткое содержание книги:
Історія про Бен Манзура, жорстокого шейха[1] уаргельської Шаанби, який підступно позбавив життя славетного царя ахаггарських туарегів, і про швидку помсту за той злочин належить до найтиповіших воєнних історій Сахари дев'ятнадцятого століття. Події, про які я вам розповідатиму, мають історичну основу. Коли тридцять сьомого року я відвідав Уарглу й дивовижну мзабську республіку «Семи святих міст», старі шейхи розповіли мені про ці події багато цікавого. Про дещо, на мою думку варте вашої увага, я розповідаю в цій книжці, перевіривши наперед оповідки шейхів у генерала Домаза, який теж не забув про похід ахаггарців на Уарглу. Та й давні літописи хариджитів[2], з якими я ознайомився під час моєї третьої подорожі 1947 року, відкрили мені чимало таємниць сивої давнини.
Отже, я розповім вам про Сахару і її мешканців — моїх друзів на далекому спекотливому півдні. Хто з вас читатиме про цю безмежну пустелю, про те, яка вона є, той пересвідчиться, що Сахара — аж надто цікава, без будь-яких вигадок цікава і в далекому минулому, і нині.
Я. Р. В.
— Коли я так напружено вдивляюсь у далечінь, — прошепотів Гасан до Карембу, — то мені здається, ніби тисячі, ба навіть мільйони метеликів біланів хмарами вихоплюються з-під обрію. І тільки-но ці казкові хмари торкнуться блакиті небес, як миттю тануть, немов роса на вранішньому сонечку!
Але очі Карембу, звиклі до приголомшливого сяйва тропічного степу, вгледіли десь ген-ген удалині якісь невиразні жовтаві плями.
— Мабуть, я бачу табун страусів, — мовив Карембу.
— Антилопи! І, здається, таке велетенське стадо, якого я зроду-віку ще не бачив!
— Тамелалт, — сухо промовив Ташша.
— Що це — тамелалт?
— Ел-мега — амелал, — так ми її називаємо. «Тамелалт»— це множина від слова «амелал», — напівголосно пояснив Ташша.
— Ел-мега, антилопи ел-мега? А їх багато? Я ж бачу самих тільки метеликів, — пробурмотів невдоволено Гасан. — Які то треба мати очі, щоб помітити отих тварин так далеко?!
— Цьому не навчишся, Гасане. Такі очі треба успадкувати, а потім протягом усього життя привчати їх до безмежних просторів, щоб у хисткій траві за двадцять миль розпізнати слід звіра.
Ташша сказав щось гуртові імргадів, які їхали назирці за двадцятьма принцами. Імргади щось гукнули на мегерів. Тварини витягли вперед шиї, що були схожі на виставлену назустріч вітру рею бушприта.
— Вони спробують нагнати нам стадо з півдня, — пояснив Бабула і облизав губи, уявивши собі шматок антилоп'ячого м'яса, спечений у попелі ретамового чагарника й напахчений смолою.
Імргади неймовірно швидко зникли в ущелині.
Коли вітер ущух, Гасан почув спів жайворонків, які сполохано злетіли до високості й тепер тріпотіли в небесній блакиті, розливаючи свою дзвінку пісню над спокійною землею, немов кроплячи її блискотливим сріблом.
Ніхто з хлопців не озивався.
Бабула вже збагнув, що Ташша хотів дістатися до чорних скель, які виблискували на сонці, наче велетенські брили вугілля. Якщо ловці там сховаються, а нагоничам пощастить загнати частину стада до тієї ущелини, то добрий стрілець зможе застрелити кілька прудконогих тварин.
За годину хлопці уже були в зазначеному місці і заходилися споруджувати ловецькі засідки з галузок колючого чагарника.
Щойно ловці зайняли свої місця й на мить запала напружена тиша, як од скелі на півкруглу галявинку вискочила сила-силенна сивих мишей.
Здавалося, що ці попелясті блискучі кожушки пустилися в несамовитий танок поміж розколисаною вітром травою й ніби танцюристів з неймовірною швидкістю хтось мчить на невидимому візку.
Тіссі стиснув Гасанові руку, щоб той, бува, не скрикнув. Геть переляканий Гасан подумав, що ось-ось почнуть стріляти по цих степових мишках, але раптом побачив, що за гризунами, які лавиною мчали й вистрибували над травою, у глибині зеленого килима сунуло щось схоже на хижу рибину. Змій? Чи, може, який кіт так швидко повзе на животі?
Ось плигаючий клубок уже зовсім близько, ще мить… І Ташша вистрілив… Враження було таке, ніби він цілився в степовий килим, що хвилювався під вітром. Аж тут щось підскочило… Ні, це не лисиця… І не степовий кролик!
Хорт стрілою помчав до місця, де на якусь мить майнув світлий хвіст і великі вуха звіра.
Та всі побачили, що він не знайшов там нічого. Нора! Поранений звір сховався в одній з багатьох десятків невидимих нір, що вели під землю до головної лисячої нори.
Ловці тихо забурмотіли й покликали хорта назад.
Але постріл уже кілька разів відбився луною від блискотливих шпичастих скель і сполошив куріпок, що з криком важко здійнялися в повітря…
Птахи кружляли, не наважуючись одлетіти до відкритого нагір'я, бо десь побіля скель лишилися яєчка. Несподівано зграя куріпок сіла просто посеред галявини і почала спокійнісінько дзьобати траву, гребтися й перегукуватися своїм голосним «тік-ток»…
Жодному ловцеві й на думку не спало одним пострілом покласти в траву половину цієї зграї.
Це дуже збентежило наших хлопців. Од хвилювання вони почали крутитись, і ловці щипками примушували гостей сидіти нерухомо.
На що туареги чекали? На те, що якийсь голодний лис прийде по куріпку? Чи, може, була надія, що імргадам таки поталанить загнати до цієї природної пастки стадо антилоп із степової далини?
Хвилина повзла за хвилиною, жайворонок співав…
Раптом туареги схопилися на ноги й потім наче скам'яніли з подиву. Що ж таке сталося, чого вони не передбачили?
Жоден з хлопців нічого не помітив. Але невдовзі зачули в квилінні вітру якісь дивні звуки… І — леле!
З-поміж скель з неймовірною швидкістю до степу вихопився загін дівчат, що по-чоловічому гарцювали на мегерах, їхні запинала та коси майоріли на вітрі, наче барвисті прапорці, а поряд мегерів, що майже не торкалися землі, валуючи, мчали жовті хорти…