Міцний кулак туарегів
- Автор: Вавра Ярослав Раймунд
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Ганна Пашко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Міцний кулак туарегів». Краткое содержание книги:
Історія про Бен Манзура, жорстокого шейха[1] уаргельської Шаанби, який підступно позбавив життя славетного царя ахаггарських туарегів, і про швидку помсту за той злочин належить до найтиповіших воєнних історій Сахари дев'ятнадцятого століття. Події, про які я вам розповідатиму, мають історичну основу. Коли тридцять сьомого року я відвідав Уарглу й дивовижну мзабську республіку «Семи святих міст», старі шейхи розповіли мені про ці події багато цікавого. Про дещо, на мою думку варте вашої увага, я розповідаю в цій книжці, перевіривши наперед оповідки шейхів у генерала Домаза, який теж не забув про похід ахаггарців на Уарглу. Та й давні літописи хариджитів[2], з якими я ознайомився під час моєї третьої подорожі 1947 року, відкрили мені чимало таємниць сивої давнини.
Отже, я розповім вам про Сахару і її мешканців — моїх друзів на далекому спекотливому півдні. Хто з вас читатиме про цю безмежну пустелю, про те, яка вона є, той пересвідчиться, що Сахара — аж надто цікава, без будь-яких вигадок цікава і в далекому минулому, і нині.
Я. Р. В.
Не тільки хлопці, а й обвітрені тімассанінські мегаристи прислухалися до приглушеного й незрозумілого хоралу, якого так піднесено співали двісті войовничих наїзників дивовижної країни диких гір і квітучих степів. Підкоряючись сумному співові, верблюди виступали наче похмура вервечка якихось прадавніх войовничих духів. Незліченні разки дрібнесеньких срібних дзвіночків дзвеніли в такт їхніх кроків, наче тисячоголоса музика гірських гномів, які зійшлися на вкритому травою плоскогір'ї, щоб подивитися на досі не бачене видовище.
На фіолетове небо випливали вітрила білосніжних хмаринок, яскравою молодою травицею перебігали хвилі.
Почорнілі, наче обпалені вогнем, скелі стриміли вгору рідкими рядами й з кожним кроком чимраз щільніше стискали досі розлогий простір квітучого степу. Незабаром почало відлунювати те срібне тремтіння тисяч дзвіночків, що його викликала ритмічна хода кількох сот верблюжих ніг…
Набула, Гасан і Карембу клусали плече в плече в першому ряді каравану, де, за туарезьким звичаєм, усі верблюди були прив'язані один до одного довгими вірьовками.
— Мені якось моторошно! — прошепотів Карембу, коли приглушений хорал нарешті замовк. — Людині таке не привидиться навіть у сні!
Набула багатозначно подивився на затихлі шереги вбраних у темне замаскованих вершників. Велетенські шкіряні щити при кожному кроці ритмічно били мегерів і, наче двісті барабанів, похмуро акомпанували неугавному срібному дзенькоту незчисленних дзвіночків.
— Я думаю, що цей ескорт веде до самісінького диявола! А ці почорнілі скелі, напевно, не що інше, як горезвісна брама до сьомого кола пекла, де нас незабаром смажитимуть!
Набула хотів пожартувати, але жарти чомусь не клеїлися.
Від самої думки, що наступної хвилини може зникнути яскраве сонячне світло й вмить посутеніє; що й тоді доведеться їхати кілька годин поміж цими загадковими мовчазними воїнами в масках, які ні сіло ні впало заведуть своїми гортанними голосами ще одну грізну пісню; що й під час нічного походу їх огортатиме цей невимовний дзенькіт тисяч срібних дзвіночків; що в дурманному повітрі й далі дуднітимуть велетенські щити й криця важких бойових мечів та ланцюгів збруї, — навіть Бабулі, тверезому й хороброму хлопцеві, ставало моторошно.
— Чи ти бачив таке?.. — прошепотів Бабула наляканому Карембу, який, кліпаючи очима, сидів на довгоногому мегері й за весь час не наважився навіть поворухнутися.
— Бр-р-р! — стрепенувся Карембу від Бабулиного шепоту.
Він помалу опанував себе й усміхнувся, але так, немов оце допіру з'їв гірких ягід.
— Враження справді приголомшливе! — докинув і свого Гасан, який уже теж трохи оговтався. — Жах вони наганяти вміють! Ви тільки уявіть собі, як би ми почувалися в такому оточенні, коли б не належали до почту нашого дорогого марабута — їхнього жаданого гостя! Що, коли б ми були в звичайнісінькому каравані торговців, який серед цього степу ненароком здибався б з їхніми мегерами?
— Гм! Коли вже ти, Гасане, згадуєш чорта проти ночі, то чому не кажеш, приміром, що найкраще нам було б зустрітися з туарезькою ахаггарською виправою тоді, коли ми подорожували разом із шаанбами до Уаргли!
Всі троє засміялись. Цей сміх вивів хлопчаків із стану заціпеніння, й страхітливе враження від їхнього неквапливого ескорту помалу розвіялося.
Хлопці добре пам'ятали, що вони — жадані гості й що грізні н-у-сіді йдуть не похоронним походом, а виявляють у такий оригінальний спосіб надзвичайну пошану до гостей.
Незабаром жах поступився місцем невситимій хлопчачій цікавості.
— А чи ви бачили в них на руках великі сталеві браслети із шпичаками? Навіщо це? — спитав Карембу.
— Що ті браслети! Погляньте на кинджали, прикріплені до обох зап'ясть!
— А чому всі вони в темно-синьому і тільки деякі вдягнені у вогненно-червоні плащі?
— А чи помітили ви, що у багатьох на скронях під великими шапками грубелезні коси, наче баранячі роги?
— І що обличчя вони закривають запиналом не одного кольору? Дехто — чорним, дехто — індиговим, а хто й зеленим.
— Оті запинала найстрашніші — за кілька кроків годі й побачити очі лицарів!
— Вони схожі на вдягнених у чорне небіжчиків, які щойно вилізли з могил…
Очі хлопчаків так і грали, коли вони позирали на похмурих, мовчазних, зневажливо гордовитих і грізних туарезьких лицарів, що їхали попереду, позаду, праворуч і ліворуч на відстані тридцяти кроків од них, у колоні по чотири, так струнко, як не спромоглася б їхати найдисциплінованіша гвардія.