Міцний кулак туарегів
- Автор: Вавра Ярослав Раймунд
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Ганна Пашко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Міцний кулак туарегів». Краткое содержание книги:
Історія про Бен Манзура, жорстокого шейха[1] уаргельської Шаанби, який підступно позбавив життя славетного царя ахаггарських туарегів, і про швидку помсту за той злочин належить до найтиповіших воєнних історій Сахари дев'ятнадцятого століття. Події, про які я вам розповідатиму, мають історичну основу. Коли тридцять сьомого року я відвідав Уарглу й дивовижну мзабську республіку «Семи святих міст», старі шейхи розповіли мені про ці події багато цікавого. Про дещо, на мою думку варте вашої увага, я розповідаю в цій книжці, перевіривши наперед оповідки шейхів у генерала Домаза, який теж не забув про похід ахаггарців на Уарглу. Та й давні літописи хариджитів[2], з якими я ознайомився під час моєї третьої подорожі 1947 року, відкрили мені чимало таємниць сивої давнини.
Отже, я розповім вам про Сахару і її мешканців — моїх друзів на далекому спекотливому півдні. Хто з вас читатиме про цю безмежну пустелю, про те, яка вона є, той пересвідчиться, що Сахара — аж надто цікава, без будь-яких вигадок цікава і в далекому минулому, і нині.
Я. Р. В.
— То тут ідуть дощі… — мовив Гасан до Карембу, але той не сушив собі цим голови, а побіг туди, де врочисто запалили вогонь, — шлунок у хлопчини давно вже просив гарячої пшоняної каші з фініками.
Тут долина вкрита зеленавими купками зів'ялої трави. З голої й потрісканої глини, яка хтозна-звідки взялася тут, ростуть чагарі. Солодке листя цих чагарів нагодовує донаситу сотні верблюдів, і тому погоничі на таких місцях зупиняють гафлу на два дні.
І знову дорога в'ється то схилом вгору, то почерез гранітне дзеркало пустелі. Спекотливе літо кінчалося, й тому гафла подорожувала тільки вночі. Гасан, який чув од когось, ніби Місяць — це згасла зірка, сказав Бабулі, що йому на цьому нагір'ї здається, наче вони йдуть не по лагідній землі, а десь по поверхні Місяця.
Потім караван просувався рівниною, на якій подеколи здіймалися самітні Свідкові гори. Хлопці довго гомоніли про химерну форму тих гір:
— От та — наче вежа стародавнього сарацинського замка!
— А коли примружиш трішки очі, то он та скеля праворуч нагадує зведену вгору кінську голову.
— А ось росте справжня печериця!
— Ні, зморшка!
— Кажу тобі — печериця!
— А взагалі це схоже на величезну шахівницю, на якій давні боги зіграли партію, але фігури забули прибрати! — вигукнув Гасан, задоволений з власного дотепу.
— На мою думку, — мовив Карембу, — ми не здіймаємося щораз вище східцями поодиноких рівнин, як ти нам оце пояснював, а навпаки — день у день сходимо вниз до якоїсь величезної ями. Але через те, що весь час ідемо долинами, то не помічаємо цього спуску.
Був прохолодний ранок. Караван виповз із голої долини, яку проминув уже наприкінці ночі, й тепер ладнався швидким тригодинним походом дістатися через плоскогір'я до наступного уеду, де на них чекала вода, паша і прохолода.
Карембу, говорячи так, дивився на гори, які тепер, на світанні, здалися йому значно вищими.
— Ти помиляєшся, Карембу! — всміхнувся Бабула. — Хіба не бачиш, що подекуди вже навіть простим оком можна розгледіти поодинокі вершини?
— Наші наполегливі й уперті нічні походи, мабуть, утомили тих джіннів, які щоночі віддаляли од нас гори! — замріяно проказав Гасан.
— Отакої! Ти ще скажи, що тим джіннам розболілися ноги і тепер вони з горами не біжать, а шкандибають! Тож завтра ти вже доженеш їх! — глузував бешкетливий Карембу.
Того дня спека була така страшенна, що навіть увечері не відчувалося прохолоди. Ранком усі були схожі на сонних мух. Караванні ватажки вирішили отаборитися в долині.
Опівдні задуха стала майже нестерпна. Але невдовзі над ущелиною вперше за весь час подорожування попливли хмари. Небо почорніло.
Нараз посутеніло. Спалахнула блискавиця, потім ще й ще. І раптом ринула неймовірна злива, посилювана ударами навальної бурі. Буря зривала з берегів ущелини каміння й з гуркотом кидала його додолу. Саме тієї миті, коли злива ринула з неба, мов справжній водоспад, пролунав крик. Люди в панічному жаху почали згортати намети й з гарячковою поквапливістю вантажити все на верблюдів, які ревли й виривали вуздечки з рук погоничів.
— Геть звідси! — з жахом кричали мегаристи. — Вгору, негайно вгору!
Вони вказували на стежину, що стрімким схилом спиналася вгору, до відкритого плоскогір'я, де в спалахах блискавиць, у шалу бурі та водянім потопі немов справляли шабаш відьми.
Наляканий Бабула, несамовито галасуючи, підштовхував Карембу та Гасана: хлопці вже подумали, що на караван блискавично напали вороги. Аж тут у безупинному гуркоті грому й гуготінні скаженіючої бурі почувся дивний шум, який заглушив усі інші звуки. Йде вода!
Справді… Неймовірна річ! Потоки спіненої води почали затоплювати спраглу ущелину й за три хвилини перетворилися на справжню бурхливу річку, яка видирала кущі й несла їх на своїх пінявих хвилях через незліченні кам'яні брили.
Якби караван трохи загаявся, то і люди, і тварини загинули б!
Після того буремного дня мандрівники не наважувалися таборитися на дні уедів, бо погода весь час змінювалася. Дощило день через день…
Так на передгір'ї Ахаггару оголосила свій прихід осінь, а за п'ять чи шість днів хлопці вже не йняли віри власним очам.
Скрізь, скільки сягало око, зеленіло. Всі ці випалені й глибоко порепані, встелені щебінкою неозорі плоскогір'я, які, здається, не знали життя від самого створення світу, — після двох злив устелилися зеленавим килимом чудової степової трави.