Тайники розкриваються вночі
- Автор: Кашин Володимир Леонідович
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Тайники розкриваються вночі». Краткое содержание книги:
Своїм успіхом Юрій Гармаш зобов'язаний чесним радянським людям, старшим товаришам з кримінального розшуку, які допомагають йому робити перші кроки в його нелегкій і потрібній справі. Дія роману відбувається в першій половині 1960-х років.
— Як же розподіляє, Юрасику, — похитала головою Варвара Олексіївна, — коли ми з тобою отак живемо, а в інших по цілій кімнаті на душу. Приходили добрі люди і порадили…
— Які добрі люди?
— Комісія. Записували, хто як живе. Сказали, що не скоро дадуть нову квартиру.
Юрій уважно слухав. Якісь невиразні здогадки промайнули в голові. Чим більше розповідала мати про комісію, тим чіткіше окреслювалась підозра, що це провокація, і, коли Варвара Олексіївна згадала про золотого зуба, Юрій упевнився в тому. Але навіщо їм це робити?..
Провал квартирної афери
Лейтенант Гармаш переступив поріг кабінету Вовченка.
— Дзвонив у житловий відділ, у депутатські комісії, товаришу підполковник. Цього місяця нікого не посилали на квартири. Такого працівника — Григорія Михайловича — у них немає.
— Ну що ж, — посміхнувся Вовченко. — От вони й пошилися в дурні. Щоб не міряли всіх на свій аршин! Прийшли в хату, пронюхали твою гостру потребу, думали — клюнеш на принаду… Як не тебе, то матір одурять. Потім будуть шантажувати…
Юрій зітхнув. Шахраї не тільки знайшли його вразливе місце, а безсоромно спекульнули на почуттях матері.
— У Георгія Ованесовича, — повільно заговорив далі Вовченко, — кілька років тому тяжко захворіла дитина. Врятувати могли ліки, яких у нас ще не виробляли. Як ділки про це довідалися — і досі не знаємо. Але якось увечері дзвонять, і невідомий каже, що ліки Гера може одержати першої-ліпшої хвилини. Щоправда, при умові, якщо буде об'єктивним у справі спекулянта й хабарника, якого виводив на чисту воду. Бачиш, яке єзуїтство: «об'єктивним»! Читай — поблажливим. Вони чудово знали, що Погосов буде об'єктивним і що саме завдяки цій об'єктивності доведе злочин.
Гера зайшов до мене вранці весь аж наче сірий, тільки очі горять. Видно, не спав ніч.
Начальник управління подзвонив міністру, той до Кремлівської лікарні. Ліки дістали. Наступного дня невідомий знову подзвонив і Гера повторив йому:
— Даю слово, я буду об'єктивним до кінця… А ліків ваших не потребую.
Він дотримав, звичайно, свого слова. На підставі зібраних документів суд установив злочин шахрая.
Ділки завжди готові прислужитися. Адже відчувають, що рано чи пізно їм доведеться зустрітися з нами віч-на-віч, і сподіваються, що колишня послуга стане в пригоді. Ніяк не зрозуміють, що справа не в особі працівника міліції, його добрій чи злій волі, що шахраї приречені ще навіть до того, як їх викрито. Приречені самою логікою нашого життя… Ну, гаразд, — закінчив підполковник. — Візьмемося до важливішого…
Кого завгодпо Юрій міг сподіватися побачити у себе вдома. Але підполковника! Він здивовано зупинився на порозі.
— Заходь, заходь, і для хазяїна місця вистачить, — пожартував Вовченко.
Юрій бочком пройшов у кімнату, сів на валик дивана. Увагу його привернули папери на столі: розгорнутий пожовтілий трикутничок листа воєнних часів, маленьке фото, з якого свого часу було зроблено портрет, що висів над ліжком, і бланк офіційного повідомлення — старший сержант Гармаш Сергій Леонідович загинув у повітряному бою над Німеччиною.
Це було все, що залишилося від батька.
Спершу, коли Юрій побачив підполковника, він подумав, що Вовченко вирішив до кінця розкрити горезвісну «квартирну комісію» і прийшов розпитати матір. Але чому на столі сімейні реліквії, які ніколи не виймаються із шафи, чому в матері почервонілі очі?
Ану, думаю, гляну, як ти живеш, — відповідаючи на німе запитання Юрія, промовив підполковник. — Тісненько, тісненько… Подавай заяву. Хоч і важкувато у нас з квартирами, але нехай хоч на чергу візьмуть. Він повернувся до столу, взяв пожовклий трикутничок і, покрутивши в руках, глянув на стертий штамп польової пошти.
— Значить, одержали цей лист, а більше — ні слова, — повернувся Вовченко до перерваної бесіди.
— Від нього — й слова, — скрушно підтвердила мати.
Юрій з дитинства знав історію кожного листа.
Оце зараз підполковник роздивляється останній.
Невдовзі після того, як фашистів вигнали з Києва, мати одержала цей трикутничок, складений із сторінки шкільного зошита. Потім сержант Гармаш знову замовк.
Юрій і досі пам'ятає, з якою ніжністю і тугою в голосі мати повторювала: «Ось скоро прийде нам лист від татуся. Поб'є він німців і приїде…»
Нe забудеться йому і той день, коли, нарешті, прийшов лист. Мати вішала у дворі білизну, яку брала в людей прати. Малий Юрко грався, слухав, як грізно лопотять під вітром мокрі простирадла. Раптом почув — мати закричала, важко сіла на землю, затискаючи в руці якийсь папірець. Підбігли люди, занесли її в кімнату. Потім вона довго хворіла.