Тайники розкриваються вночі

Варвара Олексіївна прислухалася до гомону за дверима. Чоловічі голоси, спочатку не дуже лункі, потім гучніші, долетіли з кридора й стихли в сусідній кімнаті. Жінка, начепивши окуляри, сіла полагодити синові шкарпетки.

Закінчивши інститут, Юрій наполіг, щоб мати залишила роботу. Знав, як болять у неї руки, бачив, як хапається вона за хворе серце.

З ніжністю згадує Варвара Олексіївна, як Юрко накричав на неї, коли довідався, що вона тихцем ходить до людей шити. А їй незвично крутитися без діла в своїй маленькій кімнатці, — де й ті руки наболілі подіти!..

Жінка не встигла всилити нитку — до кімнати постукали.

Двоє чоловіків, привітно всміхаючись, переступили поріг.

— Ми з міськради… Побутова комісія, — сказав кругловидий, вухатий, із золотим зубом, який весело блищав при кожному його слові. Перед собою чоловік тримав розгорнутий журнал.

— Сідайте, — запросила господиня.

— Шістнадцята квартира, — промовив вухатий, щось занотовуючи в журналі. — Скільки метрів? — окидаючи поглядом приміщення.

— Дванадцять з половиною.

— Удвох із сином проживаєте? Прізвище?

— Гармаш Варвара Олексіївна.

— Син теж Гармаш?

Другий, опецькуватий, з ніби прищуленим лівим оком, дивився якось знизу вгору й ніби скоса.

— Це хто? — і кивнув на портрет.

— Чоловік, — зітхнула Варвара Олексіївна.

— Загинув? — співчутливо спитав вухатий. — На фронті?.. А ви де працюєте?

— На пенсії вже. Я на швейній робила…

— А син?

Легенька хмарка набігла на обличчя жінки.

— В міліції.

— Гм, — наче здивовано промимрив чоловік. — Він що, юрист?..

— Ні, інженер.

— Значить, уже інженери хуліганів ловлять, — пожартував другий.

— Каже, що не ловить.

— А що ж тоді йому там робити, в міліції? — все ще удавано дивуючись, промовив вухатий, не зводячи погляду з жінки.

Варвара Олексіївна знизала плечима.

— Не знаю.

— Від рідної матері криється? — похитав галовою.

— А чого ж. Міліція — таке діло, Григорію Михайловичу. Не про все й рідній матері розкажеш, — заперечив товаришеві той, що писав у журнал, — правда, Варваро Олексіївно? Мабуть, і скільки заробляє, не розказує?

— Е, ні, — різко відповіла жінка. — До копійки приносить. Сто десять карбованців на місяць.

— Не густо.

— Жити можна, — заперечила Варвара Олексіївна. — Він сто десять, та моя пенсія…

— Але ж йому й одягтись треба, дивись, уже й дівчину нагледів, і випити з друзями хочеться, і в хату щось купити. — Вухатий з відразою, що несподівано відбилася на його обличчі, огледів потерту шафу, нікельоване ліжко, диван, оббитий клейонкою…

— Непитущий він, — радісно заперечила Варвара Олексіївна.

— Ну, а дівчат, звичайно, любить… — по-змовницькому підморгнув той, кого назвали Григорієм Михайловичем.

— Звичайно, хлопець як хлопець, — посміхнулася мати. — І приятелів має, і з дівчатами, певно, дружить. Діло молоде…

— Тісненько живете…

— Ох, — тільки зітхнула жінка.

— Заяви на поліпшення не подавали?

— А чого писати. Є й гірше живуть. Ще не з усіх підвалів людей вивели.

— Треба не на гірше дивитись, а на краще і самим думати про краще.

— Та нам якби ще одну, хоч маленьку, щоб мені ліжко поставити…

— Були б у вас гроші…

— Які гроші? — здивувалася Варвара Олексіївна.

— Ну, обміняли б з кимось на більшу. На обмін теж грошей треба. І на переїзд, і на оформлення… а може, подарунок зробити тому, хто більшу кімнату віддає, хоч це і не дозволяється, — весело блищав зубом кругловидий. — Але хто знатиме, що між двома людьми відбувається… Та й справедливо це…

Варвара Олексіївна слухала мовчки.

— Скажу чесно, довгенько ще вам тут жити. Нову квартиру поки що дати не зможемо. Видно, й невістку доведеться сюди брати, й онуків тут няньчити. — Вухатий обвів кімнату поглядом. — А повернутися ніде. Так я кажу, Григорію Михайловичу?

Той кивнув головою.

— Правильно і ви сказали, Варваро Олексіївно, он ще не всіх людей з підвалів повідселяли. Років, скажімо, через п'ять, ну, може, десять усі матимуть добрі квартири… Але ж скільки чекати! — Він замовк. Потім додав: — Можна вам допомогти. Можна. Трудяща ви людина. Та й сім'я загиблого воїна. Але тільки в один спосіб. Учора відвідали одного дідуся. Кімната велика, світла, понад двадцять метрів… А в нього, бідолашного, й оплатити її нема чим. На саму пенсію живе. Хоче мінятися, тільки щоб сотні дві-три доплатили. Воно ніби й справедливо. Йому вистачить і цієї, а для вас — мала… А коли чоловік своє віддає, то треба чимось і віддячити…