Тайники розкриваються вночі
- Автор: Кашин Володимир Леонідович
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Тайники розкриваються вночі». Краткое содержание книги:
Своїм успіхом Юрій Гармаш зобов'язаний чесним радянським людям, старшим товаришам з кримінального розшуку, які допомагають йому робити перші кроки в його нелегкій і потрібній справі. Дія роману відбувається в першій половині 1960-х років.
Але крадіям і цього було мало. Користуючись тим, що витрата сировини списувалася по вазі, а продукцію фабрика здавала торговельним організаціям поштучно, вони змінили номенклатуру виробів. Таке важко помітити сторонній людині. Певно, злочинці вважали себе ошуканими й обкраденими, витрачаючи по сто вісімдесят грамів поролону на дорожну подушечку ціною три карбованці, тоді як на берет йшло його тільки дев'ятнадцять і коштував цей виріб не набагато дешевше.
За цим ніби дріб'язком Юрій бачив величезну наживу злочинців: гори простеньких беретів громадилися в купи грошей, по тонко розрізаних поролонових смугах, як по асфальтовій стрічці шосе, бігли приватні автомобілі, а десь на обрії бовваніли мальовничі дачі, куплені собі, родичам, коханкам…
Він на мить уявив, якби-то і Божко, і Басистий, і Одур, здогадавшись, що поролон можна різати тонше без шкоди для виробу, подумали б не про те, як скористатися цим для власної вигоди, а від чистого серця подарували б людям свою знахідку, — певно, тоді бовванів би серед мальовничого лісу не котеджик коханки, а ще один піонерський табір, і не машини злочинців, а автобуси з веселою дітворою бігли б довгою стрічкою шосе.
Гармаш глянув на Василя Гончаренка, який сидів за столом і, важко дихаючи, писав на папері все, про що розповів усно.
Гончаренко писав то зосереджено й швидко, немов боявся, що не встигне, то замислювався або раптом поглядав на лейтенанта так запитливо й сторожко, що той починав побоюватися, чи не порве зараз майстер списаний аркуш.
Юрій намагався не привертати уваги Гончаренка, читав свої папери і тільки, коли занадто довго не чув поскрипування пера, то по-дружньому підбадьорливо, то строго поглядав у його бік.
Оперативиик хвилювався, певно, не менше, ніж Гончаренко. Не так просто було йому визначити своє ставлення до цієї людини.
Він радів, що Василь стає на чесний шлях, радів за Марину, здогадуючись, яких мук завдали їй останні події. Дякуючи майстрові, який допомагає викривати злочинців, Гармаш, однак, не забував, що й сам Гончаренко винуватий, і, якби не щасливий збіг обставин, якби не Марина, може, так і не знайшов би сили вирватися із багна.
Адже це він, Василь, допомагав крадіям і збирався на цьому побудувати своє крихітне «щастя». А тепер сидить за столом і пише, пише, викриває: от, мовляв, які бридкі люди Басистий, Одур, Штром…
Але ж зараз Василь щирий! Він ненавидить тих, хто втяг його у злочин, розуміє свою провину!
Чи таки розуміє? Чи відчуває, крім ненависті до інших, каяття за свої вчинки, чи усвідомлює їх? Адже зараз це найголовніше для нього.
І Юрій подумав, що, коли Гончаренко в своїй заяві не обмежиться анафемою начальству, вигороджуючи себе, а знайде душевні сили засудити й свою провину, це буде не донос на інших, а щирий крок людини у нове життя. Тоді легше буде розмовляти з ним, допомогти йому.
І це хвилювало лейтенанта більше, ніж будь-що в заяві Гончаренка, викладу якої він поки ще не знав.
Звичайно, хитрі й жорстокі ділки вміють скрутити людину. Юрій уже знає, як любителі легких грошей обплутують людей, а ті, хоч не хоч, змушені слугувати їм.
Була у відділі справа однієї житлоконтори. У вдови протікає дах, діти хворіють, а ремонт зволікають, поки бідолашна мати не стягнеться на подарунок хапузі-кербуду. Вовченко розповідав про негідника, що пробрався на посаду начальника автоколони і «обкладав податтю» водіїв, які були змушені давати хабарі.
Але що означає «змушені»? Він уявив собі, що прийшов після інституту працювати на фабрику «Оріон». Чи «примусили б» його Божко, Басистий поступитися совістю заради якихось вигод, квартири, грошей? Думка здалася йому абсурдною!
Негідника з автоколони теж викрили чесні люди, яких не можна було примусити зрадити своїм поглядам, продати совість за вигідний рейс чи інші привілеї.
Тим часом Василь Гончаренко закінчив писати і, повагавшись, підписався під заявою.
Він не зводив очей з оперативника і мав такий жалюгідний вигляд, як гумова куля, з якої випустили повітря.
— От і добре, — сказав Юрій, забираючи в нього заяву. — Тепер вам самому стане легше.
Гончаренко немов не чув цих слів. Змарніле останнім часом обличчя його, здавалося, ще дужче видовжилося, загострилося, а в неспокійних очах стояло одне запитання, на яке лейтенант свідомо не поспішав відповісти.