Тайники розкриваються вночі
- Автор: Кашин Володимир Леонідович
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Тайники розкриваються вночі». Краткое содержание книги:
Своїм успіхом Юрій Гармаш зобов'язаний чесним радянським людям, старшим товаришам з кримінального розшуку, які допомагають йому робити перші кроки в його нелегкій і потрібній справі. Дія роману відбувається в першій половині 1960-х років.
Майор, немов сновида, ступив кілька кроків по кімнаті. Біля дверей зупинився, оглянувся, але, зустрівши тяжкий, як свинець, погляд Вовченка, поточився і вискочив у коридор.
Кілька хвилин у кабінеті підполковника було так тихо, що падіння дощових крапель за вікном лунало, як удари стінного годинника.
Вовченко опустив голову. Тільки один раз його губи ледь чутно прошепотіли:
— Ех, Вікторе Федоровичу, Вікторе Федоровичу…
Потім двері відчинилися знову. Увійшов Погосов.
— Товаришу підполковник!
Вовченко підвів на нього невидющий погляд.
— Товаришу підполковник, я…
— Зайдіть пізніше, — різко сказав Вовченко.
Погосов застиг на місці, не розуміючи, чого начальник так обірвав його.
— Зайдіть пізніше! — гримнув Вовченко.
Гера розгублено закліпав віями і враз зник з кабінету. Таким Петра Володимировича він ніколи не бачив…
Варвара Олексіївна признається
Поки син прийшов з роботи, Варвара Олексіївна встигла обід зварити і спекти його улюблений лимонний торт. З самого ранку в неї святковий настрій. Закінчивши поратись, вона підійшла до календаря, що висів на стіні, і здивувалася, побачивши не червоний, а звичайний буденний чорно-білий аркушик. Тоді схаменулася, що сьогодні тільки сімейне свято, тільки для неї та її сина. Сьогодні вона підрахувала зароблені гроші. Їх було понад дві сотні. Вже наче ходила з Юрком по новій просторій кімнаті, розставляла меблі… Мрії заводили її дуже далеко, вона вже й невістку пригощала у цій кімнаті, онука бавила…
Юрій повернувся з роботи, похапцем пообідав і став читати книжку.
Варвара Олексіївна сіла на диван, склала руки. Море жалю хлюпнуло в серце. Вона бачила, що могло помітити тільки материнське око: не лише те, що син схуд, змарнів, а й те, що в його погляді з'явилися нові вогники, гострі, жорстокі, яких раніше ніколи не було. На її очах Юрій мужнів, із дитини ставав юнаком, а тепер стає зовсім дорослим. Тепер у нього своє життя, якого вона не знає, в яке не може увійти… Та сьогодні вона знову поведе його, як колись, за руку. Сьогодні відкриє для них обох нову, світлу сторінку життя.
Так або приблизно так думала Варвара Олексіївна, збираючись розповісти синові новину.
І ось, коли мрії оббігли повне коло й почали повторюватись, вона промовила:
— Юрку…
Він не відразу відірвався від книги. Не підводячи голови, спитав:
— Що, мамо?
— Правда, нам дуже тісно тут?
Він кивнув, хоч не чув до ладу, що сказала мати.
— Я хочу обміняти її на більшу…
— На більшу? — механічно спитав.
— Ага, — сяючи, підтвердила мати. — Двадцять метрів. Світла, сонячна, гарна. Один дідок віддає її, а сам піде сюди.
Юрій наморщив лоба. Який дідок, і чому він має іти сюди?
— Я з ним уже домовилася…
Варвара Олексіївна вагалася: сказати, що вона заробила гроші на додачу чи ні? Адже син заборонив працювати по людях.
Та Юрій вже уважно слухав. Погляд його мимовільно ковзнув по стінах. Може, й він побачив усе це іншими очима, побачив не рідні куточки й шпаринки, не ту кімнату, яка Юрасикові колись здавалася велетенською, а тепер стала нестерпно тісною, — в усякому разі обличчя його посвітліло і на губи набігла легенька усмішка. І це підбадьорило Варвару Олексіївну.
— Я зібрала двісті карбованців. Дідусеві дорого платити за свою кімнату, він живе з пенсії.. Двісті карбованців для нього великі гроші…
— Які двісті карбованців?
Обличчя Юрія немов запнула хмара.
Варвара Олексіївна злякано перехопила його погляд. Ще і не встигла сказати, де взяла гроші, чого ж він так перемінився на лиці?!
— Додачі за кімнату. Якщо згоден, завтра подамо документи, а гроші пізніше. Дідусь каже: ви мене не одурите, гроші можна й потім…
Юрій тільки головою похитав.
Варвара Олексіївна відчула, що завдала синові болю, але в чому схибила, збагнути не могла.
— Ви мене вчили бути чесним?
Вона ніколи не взяла чужого, навіть не позаздрилась, тільки на руки свої покладалась, бо від легкого хліба не буває людині щастя. Але хіба це нечесно, щоб вони з Юрком жили у більшій кімнаті? Ніхто від того не втратить. Вона не хоче скривдити старого, взяти задарма його більшу кімнату…
— Мамо, і оця кімнатка, і та, яку ви хочете, належать державі, розумієте?.. Не можна цього робити… — він говорив терпляче, повільно, — незаконно купувати за гроші те, що держава сама розподіляє…