Тайники розкриваються вночі
- Автор: Кашин Володимир Леонідович
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Тайники розкриваються вночі». Краткое содержание книги:
Своїм успіхом Юрій Гармаш зобов'язаний чесним радянським людям, старшим товаришам з кримінального розшуку, які допомагають йому робити перші кроки в його нелегкій і потрібній справі. Дія роману відбувається в першій половині 1960-х років.
Коли хлопець підріс, довідався, який то був папірець: похоронна про батька.
Але, видно, матері все не вірилося. Boнa й далі чекала якоїсь звістки, як чекають чуда. Адже скільки розповідали про всілякі радісні несподіванки. Міг і в полон потрапити, може, завезли його за моря-океани…
Коли Юрко бешкетував, лякала, сумно поглядаючи на сина: «Ось повернеться тато, розкажу, провчить тебе…»
Вона вірила у сни, батько часто снився їй, обіцяв повернутися. Іноді прокидалась веселою і казала: «Скоро нам, Юрасику, буде несподівана звістка».
І вони одержали її: лист у конверті. Зараз конверт лежить на столі обіч похоронної, і від його відхиленого трикутного язика лягає довга тінь. Батьків товариш писав, що старший сержант Гармаш розбився на його очах. Перед боєм просив, якщо загине, написати дружині, щоб не тужила, виходила заміж… У листі лежала маленька батькова фотокартка, та сама, яку зараз тримає Вовченко. Зворотної адреси на конверті не було, а тільки нерозбірливий підпис.
Юрій дивувався, як це підполковникові так відразу вдалося привернути до себе матір, що вона стала ділитися з ним.
Осіннє сонце, сідаючи над містом, червонясто світило у вікно. Від того світла тьмяно горіла стара багетна рама батькового портрета, червоним, жовтим, синім і зеленим спалахували грані скелець у шафі, а від розгорнутих паперів та конвертів горбилися по столу темно-криваві тіні.
Варвара Олексіївна обережно склала документи, її худорляве, бліде обличчя не рум'янив навіть червоний промінь, що усе густіше вливався крізь вікно. Зав'язала папери в хусточку і якось сумно оглянулась на сина, на Вовченка.
У Юрія стиснулося серце.
— А ви хотіли б знайти друзів вашого чоловіка? — тихо спитав підполковник. — Наприклад, автора цього листа.
Варвара Олексіївна зіщулилась, немов перед ударом. Чи слід знову ятрити рану?.. Але це було тільки миттєве вагання — захисна реакція живого організму перед очікуваним болем.
— Хіба знайдеш?
— Якщо пощастить натрапити на слід цього автора, ви зможете написати йому або навіть побачитись.
На обличчі Варвари Олексіївни за мить промайнули і страх, і радість, і сум, і якась невиразна надія, яка ніколи не вмирає в серці людини, навіть коли логіка, розум, факти — все проти неї.
— Дайте мені на якийсь час ці папери, — попросив Вовченко. — Якщо Сергія Гармаша поховано в братській могилі, дізнаємося, де саме. Ми тоді так швидко просувалися по Німеччині, що могли й підібрати його.
Зачувши ці слова, Варвара Олексіївна мовби поникла. Враження від них посилювалося ще й тим, що сонце, ковзнувши останнім променем по кімнаті, сховалося за високим дахом сусіднього будинку.
Вона закрила рукою дверцята шафи, куди збиралася покласти папери, і простягла їх Вовченкові.
— Беріть… Мо, й справді… — промовила тихо.
— Спробуємо, — твердо відповів Вовченко.
— Стільки років минуло… І хто писав — невідомо, — вела вона далі, наче сподіваючись, що Вовченко зрозуміє марність цієї справи. — Морока вам тільки.
Але той уже поклав папери в кишеню.
— Мороки ми не боїмося, Варваро Олексіївно. Правильно, Юрку?.. Робота наша така…
Він дивився тим часом то на Юрія, то на портрет старшого сержанта Гармаша. Мружився, немовби вивчав. Бачив, що схожість збито невмілим фотографом-ретушером, одним із тих, які люблять вимальовувати рівний класичний ніс і вольове підборіддя. Але все-таки схожість, хоч і ледве помітна, лишилась.
Юрій упевнено, навіть гордовито поглянув на портрет.
— Схожий, схожий, — промовив коротко підполковник.
— Може, пообідаєте з нами або хоч вип'єте чаю? — запропонувала Варвара Олексіївна.
— Ні, ні, спасибі, — подякував Вовченко. — Поспішаю. Вже скільки днів не обідаю вдома. Сьогодні дружині заприсягся, що прийду вчасно, й знову затримався. А вона в мене строга — Юрій знає, — весело пожартував підполковник.
Він попрощався за руку з Варварою Олексіївною. Юрій підвівся, щоб провести гостя.
— Не треба, — зрозумів його намір Вовченко. — Обідайте! Сам дорогу знайду.
Він вийшов. Двері спочатку нещільно, а потім глухо причинилися за ним, немов підполковник двічі притиснув їх.
І тільки коли Вовченко вийшов, лейтенант із подивом подумав, що той жодного слова не спитав у матері про «квартирну комісію»…
Кільце звужується
У Юрія обертом йшла голова. Те, що розповів Василь Гончаренко, навіть недосвідченій людині розкривало махінації на фабриці «Оріон». Ділки переобладнали машини, в яких розпечені струни розрізали поролон на тоненькі шари. Зменшили на кілька міліметрів відстань між струнами, і це давало сотні метрів додаткового матеріалу.