Острови шторму та смутку. Гадюка
- Автор: Хоган Бекс
- Серия: Острови шторму та смутку #1
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: РІДНА МОВА
- ISBN: 978-966-917-551-9
- Переводчик: Віра Кошлата
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Острови шторму та смутку. Гадюка». Краткое содержание книги:
Однак головний Гадюка стає їй поперек шляху. Підступний і нещадний, він борознить океанські простори на кораблі, мародерствує і вбиває, лишаючи по собі тільки біль і страждання. У безкраїх океанських далях він — найнебезпечніший чоловік. І він — батько Мерріан. Її місія — захищати Острови. Та чи зуміє вона вистояти за них у бою, якщо доведеться пожертвувати своєю сім’єю, домівкою, коханим і, цілком імовірно, власним життям?
«Острови шторму та смутку» — епічний роман у жанрі фентезі з відважною героїнею, гострими дилемами і закрученим сюжетом!
Але вона таки закінчується, і вітер стихає так само раптово, як і здійнявся. Щоправда, злива продовжує зловживати нашим товариством, але то не найбільший клопіт. Всі наші думки займає зруйнована щогла — вона здорово побешкетувала, хряпнувши на палубу.
Потрібна смола — заліпити діри, поки ми не набрали зайвої води, але смоли нема. Такими темпами ми далеко не втечемо.
— Як гадаєш, де ми зараз? — я вдивляюсь в океанські далі.
— Важко сказати, — відповідає Бронн, — якщо тикати пальцем в небо, можливо, за кілька миль від Другого. Швидкість була дай Боже, тому пройшли багато.
Отож, до Шостого нам, як до неба навкарачки… ще й з однією щоглою. Супер! Скільки батькові знадобиться часу, щоб повернутися на «Діву» і рушити за нами навздогін? Легшої здобичі не можна уявити!
— А якщо ми зробимо нову щоглу? — я пильно оглядаю корабель — на чому тут можна натягнути вітрила.
— Як щодо бушприту? — Ґрейс пильно поглянула на брус, що виступає з носа корабля, — можна розмістити його вертикально і прив’язати до того, що лишилося від рідної щогли.
Бронн погоджується.
— Можливо, щось вийде! Допоможи мені!
Поки Бронн разом із Ґрейс втілювали свій задум у життя, я знімала вітрило з загиблої щогли і розплутувала снасті, щоб використати їх у новій конструкції. Врешті-решт наводжу лад на палубі, сідаю за порване вітрило і концентруюсь на лагодженні парусини — щоб таким чином заглушити усі тривоги.
А тривожить мене, що не скоро в нас на хвості повисне страхітливий корабель Гадюки. Також лякає, що батько бажає не просто вбити мене, а ще й змусить страждати. Ну а найбільше тривожить моя подруга, котра носить за пазухою таємниці ще відтоді, як ми вперше зустрілися. Невже це правда, що я — остання із Королівського Родоводу і що саме я мушу навести порядок на Заході?
Тим часом пекуча пульсація на моєму обличчі нагадує, що слід також подумати про свою порізану щоку — і як не занести туди інфекцію.
Але все це дурниці, краще зосередитися на нагальних справах. Ми замінимо щоглу, тоді візьмемо курс на Другий Острів і пересядемо на інший корабель. Звідти продовжимо свій путь до Шостого Острова і зустрінемося із Торіном. Він одразу ж заявить, що горить бажанням допомогти мені і дасть свою Флотилію, зневаживши таким чином свого батька. Ми примусимо Гадюку заплатити сповна за всі його злочини, а Торін, на додачу, ще й стане королем. Після всього цього я заживу щасливо, з піснею на вустах.
Простіше простого.
Ще не настала ніч, а в нас вже з’явилося щось схоже на щоглу із прикріпленим вітрилом, і ми прямуємо, хоча й повільно, у правильному напрямку. Дощ нарешті вщух та й вітерець полагіднішав, ніби йому невимовно жаль за свій проступок, тож ми вирішили стояти за штурвалом по черзі, щоб кожен міг відпочити.
Бронн сидить поруч зі мною й спостерігає, як я змішую трави, які купила в аптеці, здається, вічність тому. Я планувала зробити це ще на Першому Острові, до того, як ми розділилися. Мені і на думку не спало, що батько ось так з’явиться і зчинить бучу. А потім ми зійшлися.
Я не змогла роздобути болотяної кропиви, але є «корінь сили», тож змішую його із насінням керроу і додаю «вовчу» пасту, щоб утворилася темного кольору мастика. Тхне вона гидко, зате й ефект потужний.
— Тільки не кажи, що це нам на вечерю! — протягує Бронн, зморщивши носа.
— Ми другий день без крихти в роті, а ти ще й вередуєш? — посміхаюсь я. — Знімай свою сорочку!
Від подиву його брови лізуть догори. Колись з цього приводу ми могли безсоромно жартувати — але відтоді минуло багато часу, і чимало злих слів було сказано одне одному. Тому замість жартів западає мовчанка.
Хоч і при світлі Місяця, але я розрізняю, що рвані рани на торсі Бронна, спричинені кішкою-дев’ятихвісткою, глибокі і вже гнояться. Мабуть, йому постійно болить.
— Хіба Мілліґен не дала тобі жодних ліків?
Бронн хитає головою.
— Я не належу до її улюбленців.
— Мені дуже шкода… — я в цьому винна.
— Могло бути й гірше! Добре, що Адлер не проволочив мене під кілем.
— Все може бути, помовч, — я починаю намазувати суміш на рани Бронна. Він здригається від моїх доторків, але не пручається, хоч знаю напевне, що пече нестерпно.
Лікування кожного порізу віднімає багато часу. Моє обурення з того, що Мілліґен відмовилась обробити рани маззю, не знає меж. Якщо мій батько хоче, аби його екіпаж показував високий клас, то рани навіть від покарання повинні заліковуватись.