Моя неймовірна подруга
- Автор: Ferrante Elena
- Серия: Неаполитанский квартет #1
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-5416-9
- Переводчик: Любовь Котляр
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Моя неймовірна подруга». Краткое содержание книги:
Ріно, Стефано, Пасквале, Енцо, Антоніо виносили на терасу ящики, коробки та пакунки з піротехнікою, горді кількістю, яку їм вдалося зібрати. Альфонсо теж допомагав їм, але було помітно, що він робив це неохоче, на команди брата реагував невдоволено. Як на мене, його нервувала поведінка Ріно, який був неймовірно збудженим, безцеремонно відштовхував його, виривав у нього з рук коробки та пакунки, поводився з ним, як з малечею. Врешті Альфонсо замість того, щоб розгніватися, відійшов убік, припинивши брати участь у загальних приготуваннях. Тим часом запалали сірники, старші прикурювали цигарки, прикриваючи вогонь руками та розмовляючи між собою із серйозним та дружнім виглядом. Якщо розпочнеться громадянська війна, — подумала я про себе, — то нехай вона буде, як між Ромулом та Ремом, як між Гаєм Марієм та Суллою, Цезарем та Помпеєм, щоб і в них були такі ж самі обличчя, такі ж самі погляди, такі ж самі пози.
Усі хлопці, окрім Альфонсо, напхали собі за пазуху шашок, петард, розрівняли гніт ракет по краях порожніх пляшок. Ріно — все більше роздратований та крикливий — наказав мені, Лілі, Аді та Кармелі вчасно подавати заряди. Потім малеча, дітвора та дорослі — мої брати Пеппе та Джанні, а також мій батько, і чоботар, що був найстарший, — почали ходити туди-сюди у темряві і на холоді, запалюючи гніт феєрверків та кидаючи їх через поруччя або в небо у загальній атмосфері свята, із захопленням, що наростало з кожною хвилиною, вигуками на кшталт «Бачив, які кольори?!» або «Ого, оце так гахнуло! Давай-давай!», які лунали на фоні переляканих, але разом з тим томливих стогонів Меліни, криків Ріно, що виривав бенгальські вогні з рук моїх братів і кидав сам, голосячи, що вони їх лише переводили, бо кидали, не дочекавшись, поки ті не розгоряться як слід.
Феєрична буря, що охопила місто, повільно слабшала, згасала, і врешті можна вже було розчути гуркіт машин, вищання клаксонів. Згодом знову з’явилися великі ділянки темного неба. Балкон Солар, хоча все ще заповнений димом і спалахами, став виднішим.
Вони були зовсім недалеко, ми їх бачили. Батько, сини, родичі та друзі були охоплені жагою хаосу, як і ми. У районі всім було відомо, що все до цього було лише початком. Солари розпочинали своє справжнє видовище лише після того, як бідняки закінчили б жалісливі потуги зробити свято своїми сміховинними, ледве чутними пострілами шашок та мізерними хлопавками золотавого та сріблястого конфеті, — тоді єдиними хазяями свята залишилися б вони.
Так і сталося. Враз балкон знову запалав вогнем, у небі та на вулиці знову почулися вибухи. З кожним кидком, коли петарда вибухала, з балкону долинала брудна лайка захвату. Але тут, несподівано для нас, Стефано, Пасквале, Антоніо та Ріно взялися відповідати, кидаючи шашки та петарди та поливаючи «противників» лайкою та образами у відповідь. На кожну ракету Солар вони відповідали ракетою, на кожну шашку — шашкою, від чого небо запалало всіма кольорами, внизу вулиця горіла й дрижала від вибухів, а Ріно у якусь мить навіть заскочив ногами на поруччя, викрикуючи образи та кидаючи петарди, що вибухали з гучним тріском, в той час, як його мати перелякано верещала, примовляючи: «Злазь негайно, бо впадеш!»
У ту мить у Меліни стався напад паніки, вона почала довго і жалібно завивати. Аду це роздратувало, адже саме їй треба було вести її додому, але Альфонсо махнув їй рукою, щоб повідомити, що він подбає про бідну жінку, і зник у будинку разом з Меліною. Моя мати відразу покульгала слідом, а за нею й інші потягли дітей з тераси. Вибухи, зчинені Соларами, ставали все сильнішими, одна з їхніх ракет замість того, щоб злетіти в небо, розірвалася об поруччя нашої тераси з яскравим червоним полум’ям та задушливим димом.
— То ж вони навмисне зробили! — крикнув злий як чорт Ріно до Стефано.
Стефано, чий темний профіль добре виднівся на тлі спалахів, заспокійливо кивнув у відповідь. Він побіг у куток, де раніше сам поклав якийсь ящик і наказав нам, дівчатам, його не чіпати, відкрив його і покликав інших хлопців.
— Енцо, — гукнув він тоном, у якому не було навіть натяку на привітного комерсанта, — Паскá, Ріно, Антó, ходіть, швидко, хай почують, що ми тут маємо!
Ті підбігли до Стефано, сміючись. Все повторювали: «так, хай почують, оті придурки, хай!» І розмахували руками з образливими жестами у бік балкону Солар. Ми спостерігали за їхніми швидкими темними фігурами і все більше тремтіли від холоду. Нас залишили самих, без будь-якої ролі. Мій батько теж подався вниз, до будинку, разом з чоботарем. Ліла, здавалося, оніміла, захоплена тією виставою, мов якоюсь загадкою.