Твори в 4-х томах. Том 2

«Фізі», — казав тоді М'Кола й тряс головою, глузливо побиваючись, що от, мовляв, існують же такі бридкі тварюки. Фізі, гієна, двостатева саможерка, пожирачка стерва, страшний ворог корів з телятами, хижак, що перегризає жижки, завжди готова вчепитися зубами в обличчя людини, що спить, із жалібним виттям ходить вона назирці за подорожніми, смердюча, гидка, своїми міцними щелепами перекушує кістки, які не під силу навіть левові, бігає вистрибом з одвислим черевом по рівнині, все озираючись своєю нахабною мордою дворняги; постріл із маленького манліхера — і починається жахливе кружляння на місці. «Фізі,— сміявся М'Кола, соромлячись за гієну і трясучи своєю чор-ною лисою головою: — Фізі. Сама себе жере. Фізі».

Гієна викликала в нього зловтішні, а птахи — добродушні жарти. Моє віскі теж викликало в нього добродушні жарти. А було їх у нього чимало. Про деякі з його витівок я розповім пізніше. Іслам і всі інші релігії теж викликали веселі жарти. Він кепкував з тих, хто вірив у такі речі. Чаро, мій другий зброєносець, маленького зросту чоловічок, був поважний і дуже побожний. На рамадан він навіть слини не ковтав до заходу сонця, і я бачив, як він нетерпляче поглядав на захід. Він мав при собі пляшку з якимсь чаєм і все торкався до неї пальцями, поглядаючи на сонце, а М'Кола непомітно стежив за ним, удаючи, ніби дивиться в інший бік. Йому було смішно, та він цього не показував. Адже то було щось таке, над чим він не міг сміятись відверто, тож, почуваючи себе вище цього, він тільки дивувався, які ж бо люди дурні. Магометанство тут було модне, і всі інші провідники з вищих верств сповідували саме його. Воно вважалось ознакою знатності, справді авторитетною вірою, яка давала могутнього бога й ставила людину вище інших, а за це можна трошки й потерпіти, дотримуючись дещо складніших приписів щодо їжі. Я це розумів, а М'Кола — ні, та й не намагався зрозуміти; він стежив, як Чаро поглядав на призахідне сонце, з отим байдужим виразом, який його обличчя прибирало щоразу, коли йшлося про речі, котрих він не сприймав. Чаро конав від спраги, однак, як людина побожна, не смів порушити заборони, а сонце сідало страшенно повільно. Якось я подивився на його червоний диск над деревами й штовхнув Чаро ліктем, і він усміхнувся. М'Кола урочисто простяг мені фляжку з водою. Я похитав головою, і Чаро усміхнувся знову. Обличчя М'Коли байдуже застигло, Нарешті сонце зайшло, й Чаро жадібно приклався спраглими устами до перехиленої пляшки; його борлак швидко заходив угору і вниз. М'Кола глянув на нього й відвів погляд.