Твори в 4-х томах. Том 2

— Скільки ж років М'Колі? — спитав я Старого.

— Та, певно, за п'ятдесят, — відповів Старий. — У нього в тубільній резервації дорослі діти.

— А які в нього діти?

— Самі ледарі. Він не може дати їм ради. Ми якось узяли одного носієм, але той ні на що не здатний.

М'Кола не йочував заздрощів до Друпі. Він розумів, що йому далеко до нього: Друпі куди вправніший мисливець, спритніший і догадливіший слідопит, і взагалі на все мастак. М'Кола захоплювався Друпі, як і всі ми, й ніколи не забував, що дістав його кітель. Він був носієм, перш ніж став зброєносцем і почав полювати з нами; він вважав, що ми з ним полюємо як рівні, а Друпі керує ловами.

Гарне то було полювання. Першого дня ополудні ми відійшли милі з чотири від табору по глибокому сліду носорога, що тягнувся серед трав'янистих пагорбів між невисокими, схожими на занехаяні садові, деревами, прямому та рівному, наче його прсь клав інженер, із фут завглибшки. Ми звернули зі сліду, де він пірнув в улоговину між пагорбами, схожу на висохлий зрошувальний рів, видерлись, обливаючись потом, на невеликий, але крутий пагорб, сіли перепочити, прихилившись спинами до схилу, й заходилися оглядати в бінокль місцевість. То була гарна зелена рівнина, під узгір'ям густо поросла лісом, вкрита пагорбами й поперетинана руслами кількох річок, що витікали з лісу на горі. Де-не-де смуги лісу спускалися до підніжжя, і ми сподівались, що саме десь там і вийде носоріг. Якщо дивитись з порослої лісом гори вниз, то видно було річки й горбастий схил, що поступово переходив у рівнину, вкриту бурою, випаленою сонцем травою, а ген через рівнину темніла долина Ріфт та виблискувало озеро Маньяра.

Ми лежали на схилі пагорба, пильнуючи, чи не з'явиться носоріг. Друпі сидів навпочіпки на протилежному схилі, пильно вдивляючись у далину, а М'Кола присів нижче нас. Зі сходу віяв прохолодний вітрець, женучи по траві хвилі. Небом густо пливли великі білі хмари, а високі лісові дерева на схилі гори стояли так щільно і були такі ряснолисті, що, здавалося, можна ходити по їхніх кронах. За горою зяяла ущелина, далі синіла лісом ще одна гора.

До п’ятої години ніде нічого не було видно. Потім простим оком я нагледів темну цятку, що пересувалася краєм долини до смуги лісу. В бінокль я побачив, що то носоріг; маленький здаля, але чіткий, весь червоний у променях надвечірнього сонця, він швидко біг схилом, нагадуючи рухами жука-плавунця. Далі з’явилося ще три, темні в тіні дерев; два з них стали битися біля кущів, йдучи один на одного з низько нахиленими головами. У бінокль вони здавалися зовсім малими, і поки ми на них дивилися, почало смеркати. До ночі ми б не встигли зійти з пагорба, перетнути долину й видертися по крутому схилу, щоб підійти до них на рушничний постріл. Тож ми повернули до табору, обережно ступаючи, зійшли схилом у темряві, намацали ногою слід і рушили ним, кривуляючи між темних пагорбів, поки серед дерев побачили багаття.