Тайники розкриваються вночі
- Автор: Кашин Володимир Леонідович
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Тайники розкриваються вночі». Краткое содержание книги:
Своїм успіхом Юрій Гармаш зобов'язаний чесним радянським людям, старшим товаришам з кримінального розшуку, які допомагають йому робити перші кроки в його нелегкій і потрібній справі. Дія роману відбувається в першій половині 1960-х років.
І справді, що він такого робив?! Тільки й того, що слухався начальника цеху. Часом Одур давав йому гроші. Коли це сталося вперше, здивувався: за віщо? «Премія від мене… за добру роботу», — відповів начальник цеху. Взяв раз, другий. Вже не відмовлявся. Якось сказав Одурові про кімнату. Той повів до директора. Буде! Тепер уже не сперечався, коли Григорій Михайлович просив показати в рапортичках менше босоніжок, ніж виробив насправді.
«Шануйся, — не раз шепотів йому начальник цеху. — І тримай язик за зубами… В люди виб'єшся. Покірне телятко дві мамки ссе».
Гроші, які давав Одур, складав на меблі. Усі вони цілісінькі. Може й повернути! Шпурнути в підсліпувату морду начальника цеху!.. Але ж як його підманули! Серце Василя завмерло. Ніхто не буде розбиратися, що та як… То не тенета снилися йому, а в'язничі грати… Отам йому буде кімната… Тільки без Марини. А вона залишиться на волі, одна, беззахисна, і не ждатиме арештанта…
Голова майстра йшла обертом, серце мало не розривалося від жалю до себе, до своєї невдатної долі.
Повільно брів алеєю. Марина взяла його під руку.
— І я піду з тобою до міліції. Ти ж не злодій! Своїми руками хліб заробляєш…
Дівчина тулилася до Василя, і він відчував, що Марина піклується ним. Ні, ні, не буде вона дурити!
— І стане тобі легше, посвітліє в очах, — умовляла пошепки. — Бо ж перевівся як!.. І мені буде легше на душі. Інакше як же нам з тобою жити, Василику? Без правди, без честі, під страхом…
Великі жовті зорі проводжали їх до самого дому, Василь зірок не бачив. Його вже ніщо не радувало: ні лукаві вогні ресторанів, повз які він ішов, ні весела естрадна музика, яка гриміла з вуличних репродукторів, ні сподівання, що Марина не полюбить нікого, поки він буде у в'язниці.
Все навколо по-осінньому поморхло, все стало незначним перед тим, що чекало його. Відчував, що не зможе далі критися, а піде до чужих людей у синіх мундирах, щоб відкрити їм свою покалічену душу й віддатися на їхню волю.
Отруйні троянди
Штром ледве дочекався, поки від довідкового кіоска одійшла огрядна жінка, яка розпитувала дівчину про київські музеї. Помітив, що молоденька кіоскерка полегшено зітхнула, коли причепа відлипла од віконця, і як міг найтепліше всміхнувся.
— Замучила вас, — співчутливо промовив. — Це вам за всіх нас… — Він просунув у віконце кілька пишних троянд.
Дівчина завмерла від несподіванки, і враз її насуплене обличчя засвітилося щирою, мало не дитячою радістю.
— Беріть, беріть, — ласкаво говорив Марк Аврелійович. — Це віддяка за нашу людську настирливість і вашу терпеливість.
— Спасибі, — прошепотіла дівчина. — Які розкішні! Я й не бачила таких…
— Особливий сорт, — пояснив Штром. — Я з Риги, на парфюмерній фабриці працюю, нам присилають для екстракту… Їхав у відрядження, узяв для найсимпатичнішої киянки…
Дівчина опустила очі.
— Завтра виїжджаю, хотів би знайти сина свого бойового побратима… На моїх очах на фронті загинув, — сумно вів далі постачальник. — Обіцяв, що знайду дружину й сина, передам останні слова… Двадцять років минуло, і все не міг вирватися…
— Прізвище, рік народження знаєте? — з професіональною автоматичністю спитала дівчина, все ще не відриваючи погляду від пишних троянд…
— Гармаш Юрій, це синок його, Юрко. А друга мого звали Сергієм. Виходить, Юрій Сергійович… А рік народження, далебі, не знаю… Чекайте… Чекайте… Показував мені друг фотокартку, хлопчику років було, може, чотири-п'ять. Шукайте, так тридцять сьомого або тридцять восьмого…
Дівчина зняла трубку й подзвонила до адресного столу. Штром встиг їй сказати кілька компліментів, пообіцяв надіслати флакон нових модних духів… І ось пролунав дзвоник.
Обличчя кіоскерки скривилось від жалю.
— Хвилиночку, — сказала в трубку. — Ви розумієте, — звернулась до Штрома, — не можемо дати його адресу.
— Чому? — здивувався Марк Аврелійович.
— Ну… як вам сказати… Його адреса не включена до довідника.
— А-а, — протягнув постачальник. — Розумію, десь на номерному заводі працює абощо. Розумію, сам колись був на снецроботі… От і маєш, — з відчаєм додав він. — Двадцять років збирався…
— Клаво, Клавочко, — схвильовано заговорила дівчина в телефон. — Розумієш, Клавочко, це такий винятковий випадок. Фронтовий друг батька, двадцять років не був у Києві, останні слова від батька синові привіз… Я тебе дуже прошу…
Вона міцно притискала трубку до вуха, і жалісливе обличчя її раптом проясніло.
— Спасибі, рідненька…
— Я не записуватиму, запам'ятайте. — І, поклавши трубку на апарат, дівчина неголосно проказала потрібну Штромові адресу. — Він у міліції працює.