Острови шторму та смутку. Гадюка

XIV

Спершу вітер на нашому боці. Трикутне вітрило натягується на повну — і ми вільно мчимо вздовж східного узбережжя Першого Острова. Але катер — маломірне судно, він не для океану, і навіть дістатися у штиль до Діамантового Острова для нього важке випробування.

Ми ще не пройшли Перший, а грозові хмари вже проковтнули сонце — і все довкола накрив чорний морок. А тоді небеса відкриваються, і злива січе моє обличчя. Я змокаю до нитки, снасті шматує вітер, а мене, що виросла на стійкій і непотоплюваній «Діві», охоплює паніка — як же легко змусити це суденце хитатися під ударами хвиль.

— Прибрати вітрило! — Бронн ледь перекрикує стугоніння океану, його тіло обліпив мокрий одяг, а обличчя не видно за таким же мокрим волоссям.

Біжу допомогти Ґрейс, що вже почала знімати вітрило.

Часто кліпаючи — дощ заливає очі — вона повертається до мене:

— Ми підемо за вітром!

Я киваю на знак згоди. Долаючи страх, лечу до корми, де прив’язані товстезні мотузки, і надлюдським зусиллям кидаю все за борт. Снасті волочаться у воді, сповільнюючи хід катера.

Йти з попутним вітром — тактика дуже ризикована. Ясно, що так швидше, але якщо вітер подужчає, судно просто не встигатиме за ним і можна так клюнути хвилю носом, що закрутимо сальто і зрештою перевернемося.

Ґрейс обв’язує канатом Бронна за талію — другий кінець прикріплено до штурвалу — і мені теж дає страхувальний відрізок.

— Не хочеться, щоби хтось із вас загубився за бортом! — широко посміхається вона, прив’язуючи мій кінець до щогли. В очах Ґрейс немає страху — вона обожнює гратися зі смертю.

Невдовзі вітер посилюється, корабель від ударів скрипить і стогне, моє серце виривається з грудей. Бронн кермує зі стабільною вправністю, утримуючи корму перпендикулярно до набігаючих хвиль і уникаючи нахилу вліво-вправо. Якщо на такій швидкості загубити вітер — це кінець.

Ґрейс войовниче погукує, нас заливають хвилі, хоча ми вже й так вимокли до нитки, я помаленьку починаю вірити, що таки виберемося живими з цієї колотнечі, коли раптом лунає оглушливий тріск, а може, й постріл. Якусь мить я не розумію, що трапилося, та вчасно піднімаю голову — згори валиться зламана фок-щогла разом з усіма снастями і, щоб вберегтися, я швидко відскакую.

Корабель миттю закручує. Бронн втрачає над ним контроль, і ми із Ґрейс мчимося до нього — вирівняти штурвал, що хаотично крутиться. Нас кидає, наче сплавну деревину, ще й зламана щогла несамовито хитається, погрожуючи скинути усіх за борт. Якщо буря найближчим часом не вщухне, ми не виживемо.