Голубий Птах, названий син ірокезів
- Автор: Юрген Анна
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Л. Андрєєва
- Жанр: Приключения про индейцев
Электронная книга - «Голубий Птах, названий син ірокезів». Краткое содержание книги:
… XVIII століття. Між англійцями і французами точиться боротьба за панування в
Північній Америці. Все далі в ліси відходять індійці — корінне населення країни.
Герой повісті, Георг — син білого поселенця, — потрапляє в полон до індійців, які
всиновляють його. Голубий Птах — так назвали хлопця нові батьки — пізнає життя
червоношкірих людей, про яких білі завойовники говорили тільки зневажливо. Він бачить, що
індійці не заслуговують такої зневаги. Голубий Птах полюбив своїх нових батьків, зжився з
індійцями. Знову потрапивши в середовище білих поселенців, він не може примиритися з їх
хижацькими прагненнями, користолюбством, з усім їх життям, сповненим ненависті і
нетерпимості до людей іншої раси. І хлопець назавжди повертається туди, де він знайшов свій
справжній дім, — до індійців.
Автор цієї книжки — Анна Юрген, сучасна німецька письменниця (НДР) — працюючи над
повістю, спиралася на історичні факти.
Цей захоплюючий правдивий твір з задоволенням прочитають і діти і дорослі.
В Радянському Союзі повість «Голубий Птах» видається вперше.
Чоло хлопця вкрилося крапельками поту. Мати на мить припинила роботу і подивилася на сина. Вона відчувала, що зовсім не спека викликає у Голубого Птаха пригнічений настрій.
— Моєму синові щось погане снилось?
Хлопець глянув на неї — від Сяючого Полуденного Сонця не заховаєшся. Він, як дитина, що шукає захисту, схопив її руку і просто запитав:
— Моя мама чула що-небудь про полковника Буке?
— Ні, цього імені я зовсім не знаю. Хто ж це?
— Оті купці, які недавно були в пас, казали, що Буке забере мене. А тепер я все думаю, чи це бува не який-небудь із тих у червоних мундирах, що перейшли гори і сидять тепер у фортеці біля Огайо. Невже вони й до нас дійдуть? Невже примусять мене покинути вас?
Мати помітила невпевнений, запитливий погляд хлопця.
— Ти наш син, ми усиновили тебе, а тому ти нашої плоті і нашої крові. Тебе ніхто не забере. Поглянь, — смуглява рука вказала на горб з якоюсь дивною вершиною, що був по той бік кладовища, — з тої гори колись прийшли наші предки. З тих пір люди Довгої Хати живуть біля Бобрової Річки, не так, як ленапи. Вони завжди кочували: від землі Черепахи до землі Червоної Ялини, від землі Червоної Ялини до землі Зміїв, а звідти на береги Східного моря, звідки їх потім прогнали білі. Зате у нас завжди була тільки оця земля, і, — м'який голос понизився, ніби розкривав таємницю, — ми не зможемо жити більш ніде. Ми помремо, якщо залишимо ліси, що оточують гору. І ти належиш до людей Великої Гори. Ні, тебе ніхто не може забрати.
Хлопець заглянув у темні очі, що так тепло посміхалися до нього, і заспокоївся. Він не зовсім зрозумів, що саме мала на увазі мати; він тільки відчув, що між ним і отим Буке виріс захисний вал, непроникний вал із гір і лісу.
Полегшено побіг він з повним кошиком знову до межі на ниві. В куряві лунали сміх, вигуки, крики. Ось радісно загукала дівчинка і підняла в руці кривий качан. Вибухла хвиля голосів: «Маїсовий злодій! Маїсовий злодій!»
Голубий Птах витер піт. Про Маїсового злодія йому розповідала сестра: кривий качан — то знак, що якийсь старик тут крав маїс.
Ось вони вже кричать хором:
Раптом чийсь голос затягнув пісню. Хлопець одразу ж його пізнав: це — голос матері, який полинув, наче чайка над хвилями:
Знову звучить приспів, і хлопець підспівує:
Вдруге лине дзвінкий голос:
Втретє підхоплює її хор, і втретє переливається материн голос, наче далека блискуча хмаринка:
Так і день непомітно минав. Жінки поспішали до струмка, скидали одяг і шубовсали у воду, щоб освіжитись і змити порох.
Хлопець вагався. Він бачив метушню темних тіл, чув вереск захопленої дітвори, відчував, як стікають бризки, і стояв, копирсаючи пальцями пісок. Раптом над самим вухом пролунав радісний оклик; його очі уздріли хвилю чорного волосся і смугляву руку, що манила його. Не довго думаючи, Голубий Птах кинувся у воду. Він же їхній, а не чужий.
Коли закінчувалися жнива і осінь з дощами вступала в свої права, тоді літо перекочовувало в хати й обвішувало їх чудовими, золотими шпалерами: попід дахами, на стінах, на кожній жердині погойдувалися пучки маїсових качанів з 20 або 30 штук, сплетені їхнім же листом докупи, схожі на товсті жовті китиці. Золоті грона повністю закривали темні стіни і закурену стелю. Вся хата пахла соломою і свіжим хлібом.
А ще кращими, ніж нові кімнатні шпалери, були мурашкові вечори. Тоді до півночі всі сидять надворі і лущать маїс. Кілок для лущіння чіпляють шкіряною петлею за середній палець, кінчик його приставляють до верхівки качана, потім з силою тиснуть донизу й одноразово протягають по жовтавозолотій борозні так, що зерна, тріскочучи, падають у кошик на колінах. Сидять усі в колі, в середині його горить яскравий вогонь, що мерехтливими бліками розмальовує нижні гілки буків. Від лісу разом з нічною свіжістю віє міцним осіннім запахом смерек.