Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

Ще були бої за Хрящувате. Мене там не було — мене саме тоді відправляли в Київ. Тоді було багато поранених і загиблих. У нас був такий боєць, «Сороковий». Геніальна абсолютна людина. Він один вийшов проти танка. З кількома «мухами» вийшов і спробував його «погасити». Він стріляв у танк, але потім танк вистрілив у відповідь. І його не стало.

Я гадала, що ніколи не буду думати про загиблих, згадувати, що я — бездушна, але виявилося, це не так. Зараз, 4 роки потому, знову починаються дати: річниці перших загиблих, похорони — і мені дуже тяжко. Часто думаю: «А на хріна ти взагалі вижила?» Крім того, що такі думки приходять, вилізла купа проблем зі здоров’ям — я весь час щось забуваю, є якась дезорієнтація постійно… І ти розумієш, що починаєш перетворюватись на овоч, через 4 роки… Ще рік тому я була не така. Весь час нервові зриви, небажання жити постійне. Прокидаєшся і думаєш: «Навіщо ти прокинулась? Що тобі робити далі?» Останні два місяці взагалі найважчі якісь…

Найстрашніше, що я встигла з багатьма хлопцями подружитися. І дружила з тими, кого зараз немає. Коли я вперше йшла з АТО в 2015 році — я йшла, бо була вагітна, вже на шостому місяці, — мені говорили побратими, що будуть поряд, що підтримуватимуть. А тепер якщо подивитися, з ким я спілкуюсь нині з тих, із ким служила в 2014-му, то це десь п’ятеро людей. А інших — їх просто немає. Після кожної нової смерті я говорила собі, що більше не прийду на похорон, що з мене досить, але все одно йшла.

Жахлива втрата була 5 вересня, коли вже були укладені Мінські угоди. Ми тоді стояли у Щасті на блокпосту, я дивилася, скільки техніки виходить після наказу, і не могла зрозуміти: де ви всі були?! Ми стояли на ТЕЦ. Нам наказали брати БМП і мчати на підкріплення до наших хлопців. Але наша БМП не заводилась, і тоді нам сказали їхати до Металіста і брати машину у військових. Ми туди. Металіст горить. Приїжджаємо на Веселу гору, говоримо, щоб нам дали машину. Півгодини армійці вирішували, що робити, а тим часом десь наших хлопців розбили. Це був останній раз, коли я була на Металісті, на Веселій горі. Зараз вони в окупації. І це були на моїй пам’яті наші крайні великі такі втрати — тоді загинуло близько 40 наших хлопців. В мене було нерозуміння тоді: як ми могли все кинути — все, відвойоване за три місяці, — просто за кілька днів залишити і втратити в останній день стільки людей?