Дівчата зрізають коси. Книга спогадів
- Автор: Подобна Євгенія
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Люта справа
- ISBN: 978-617-7420-39-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Дівчата зрізають коси. Книга спогадів». Краткое содержание книги:
Ці історії було записано з листопада 2017 до липня 2018 року воєнною кореспонденткою Євгенією Подобною.
Збірник спогадів “Дівчата зрізають коси” підготовлено в рамках проекту Українського інституту національної пам’яті “Усна історія АТО”.
Не можу сказати, що мене одразу почали сприймати як бійця. Більше просили розбиратися з документами, забирати посилки, розв’язувати організаційні проблеми і побутові такі питання. Але от, наприклад, «Сім’янин», мій побратим загиблий, навчив мене з «мухи» стріляти. З іншого виду гранатомета — РПГ-7 — я вміла, а з «мухи» — ні. А він каже: «Так неправильно. Треба, щоб кожен умів зброєю користуватися по максимуму». Бувало, з мене жартували: «Та ти ж блондинка!» Їсти я ніколи не варила. А коли перевелась у батальйон «Донбас», стала вже абсолютно звичайним бійцем, як усі. В нас були навчання, тренування, практика. Зараз — пости, чергування на позиціях, все як у всіх. Але, попри всю гендерну рівність, фізично я таки слабша. Ну не можу я мішок із глиною не те, що закинути, а й від землі відірвати. А чоловіки в нас роблять це досить легко. Але з напарником разом мішки таки кидаю, справляюся.
Найважче тут — втрачати побратимів. Коли помирають чи отримують поранення мої близькі. Бо вони всі стають близькими. Раніше кожен солдат український, якого вбивали, — це була особиста трагедія для мене, як і для багатьох українців. Але коли це людина, з якою ти поряд спиш, їси з однієї миски, стоїш пліч-о-пліч, а потім її вбивають — це страшно дуже, і пережити це непросто, а забути неможливо. А погодні умови — холод, дощ — чи, там, побут, брак їжі — то все дрібниці. На Світлодарській дузі ми жили усі разом в одному великому бліндажі. Спали на таких нарах — збитих з дощок двоповерхових ліжках. Ясно, що це війна — догола тут ніхто не роздягається і в піжамі не спить. Переодягнутись чи помитися — взагалі не проблема. Завжди можна знайти час, коли в бліндажі нікого немає або ті, хто є, сплять. Треба помитись — береш тазик, відгороджуєшся і миєшся. Ніхто ж не буде за тобою підглядати. Але всі умови мене абсолютно влаштовують. Я б не хотіла жити в суто жіночому колективі, як часом пропонують зверху. Якщо ти живеш з чоловіками, то ту саму побутову роботу — нарубати дров, принести води — разом робити легше. Чоловіки небалакучі, мені з ними комфортно. Спершу комбат нас хотів відселити окремо — за правилами, але ми з дівчатами попросили цього не робити. Зараз у бліндажі нас живе четверо — двоє хлопців, двоє дівчат — і чудово уживаємось. Була на моїй пам’яті кухарка, яка просила її селити окремо, це її право.
Після Світлодарської дуги я ще побувала у Мар’їнці, але недовго — лише 11 днів. Нас завели й одразу ж вивели. Крайня моя точка — село Зайцеве, що під Горлівкою. Там ми пробули із січня до червня 2018 року. Мені подобається в армії, тут у мене чудовий колектив. Вони — мої справжні друзі, я знаю, що можу на них покластися. А це дуже багато важить.
Юлія Толопа
«Валькірія»
Батальйон «Айдар» / Батальйон «Донбас-Україна»/ 58-ма окрема механізована бригада
Я родом з Росії. 2 квітня 2014 року приїхала в Україну, аби довести собі, що в Росії ЗМІ говорять неправду — про Майдан, про те, що відбувається в країні. Я хотіла побачити все, як є, на власні очі. Тож я приїхала, побула на Майдані. Ясна річ, він як такий тоді вже завершився, але люди в наметах іще були, і я хотіла їм чимось допомогти. За законом я мала три місяці, аби побути в Україні з російським паспортом. Я готувала їсти на Майдані. Люди, які мене зустріли у Києві (я познайомилася з ними через Інтернет), пропонували жити в квартирі, але я ж приїхала на революцію, тому хотіла жити на Майдані.
Я мала їхати назад на початку червня, але вже почались активні бойові дії у Слов’янську. Тоді вже формувалися перші добровольчі батальйони, відправлялися перші автобуси з Укрдому. Я намагалася влізти в перші три автобуси — дуже хотіла поїхати на війну. Я взагалі не розуміла, що відбувається. Ну хай ви там, у Росії, годуєте людей маячнею, але як ви могли прийти в чужу країну з автоматами і почати війну?! Я говорила, що не вся Росія така і росіяни є різні. Я хотіла довести це своїм прикладом. Я завжди за правду боролася, тож для мене було важливо поїхати. Четвертий автобус став моїм. 14–15 червня ми приїхали в батальйон у Половінкіно, і вже за два дні я була на фронті. Так усе і почалося.
Зі зброєю я знайома років з 12. Ходила в усілякі патріотичні клуби, мені була цікава військова справа. Стріляти нас учили. Я була чемпіонкою Росії зі штурмового рукопашного бою, займалася бойовим самбо (маю 3-й розряд). Таке в мене було незвичайне «звичайне дитинство». Та все ж у тирі й на стрільбищі стріляти — це одне, і зовсім інше — коли в тебе стріляють і ти стріляєш. Але страшно мені не було, я була готова до цього.