Дівчата зрізають коси. Книга спогадів
- Автор: Подобна Євгенія
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Люта справа
- ISBN: 978-617-7420-39-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Дівчата зрізають коси. Книга спогадів». Краткое содержание книги:
Ці історії було записано з листопада 2017 до липня 2018 року воєнною кореспонденткою Євгенією Подобною.
Збірник спогадів “Дівчата зрізають коси” підготовлено в рамках проекту Українського інституту національної пам’яті “Усна історія АТО”.
Перше місце, куди я потрапила, був Металіст під Луганськом. Перший раз я пробула на передовій без виїзду, навіть щоб помитися чи нормально поїсти, тиждень. Тоді не вистачало нормальних бійців. Коли людина приходить у батальйон, її перевіряють, придивляються, як вона поводиться в різних ситуаціях, і приймають рішення щодо того, де від неї буде найбільша користь. І мене залишили на передку.
Перший мій бій був дуже смішний насправді. Ми сиділи у засідці. А у хлопців таке буває, що вони починають стріляти по зайчиках і їжачках — туди, де шарудить. Тож під час першої стрілянини я не розуміла, що взагалі відбувається — хлопці стріляють, але нікого ж немає… Навіщо вони це роблять? Але тоді досвід був далеко не в усіх, і отаке найменше шарудіння вже викликало в моїх товаришів захисну реакцію — стріляти.
Через деякий час зі свого першого взводу я перейшла в інший. Перший серйозний бій навіть не пригадаю… Добре пам’ятаю перший обстріл. Це було 6 липня 2014 року. Ми йдемо із «секрету», і тут починається обстріл наших позицій з «Градів», прилітає снаряд і розривається неподалік. Я отримала контузію, один з моїх побратимів «упіймав» осколок, а другого відкинуло вибуховою хвилею. Але паніки не було. Просто розуміли, що треба чимшвидше виходити звідси, бо якщо затримаємось — гаплик нам буде.
За своє життя я взагалі не боялася протягом усієї служби. От чесно, не боялася. Страшно було за товаришів постійно, а за себе — ні. Мене ніхто ніколи не ображав, лише в перші дні в батальйоні час від часу чулися фрази типу «Ой, дівчинко, нащо ти автомат береш?» або натяки, мовляв, може, «замутимо»? Але це один-два рази було, а далі я дала зрозуміти, що жартувати не варто: спершу перевір, як я поводжусь у бою, а потім говоритимеш. Тож надалі це вже ніколи не повторювалось.
Я потрапила на самий початок війни — наступи, штурми, — на активну її фазу. Зараз усі говорять більше про Донецький аеропорт, Іловайський котел, а про інші бої інформації обмаль, неначе там війни й не було. Я застала бої за Георгіївку, Лутугине, Новосвітлівку, Хрящувате, Луганський аеропорт. Тобто якщо подивитись на карту Луганської області, то це лінія від Металіста до Хрящуватого.
З жорстких моментів — підрив у Жовтому. Наша машина тоді підірвалась на фугасі. Тоді в нас стояло завдання утримати висоту. Нас було осіб 60–100. Командир узяв мене і ще двох бійців — ми мали тримати оборону перехрестя. Сіли в машину… і буквально хвилин через 15 я просто лежу з розплющеними очима й не розумію, що взагалі сталося. Ми наїхали на фугас, і стався вибух. Командира і водія просто розірвало на шматки, бо вибух припав на передню частину машини. Мене викинуло, і я дивом залишилася жива. Обійшлося лиш контузією і переломами ребер. Це найстрашніше, що сталося саме зі мною за час війни. Це було 12 липня 2014 року.
При взятті Лутугиного в нас загинуло дуже багато людей — осіб 40. Були жорсткі перестрілки, але я була, як завжди, спокійна, поки не побачила, що поранило мого друга. Я на той момент була командиром БМП. Вилізла з машини і почала кричати на нього. Отака дивна реакція була.
Потім взяття Георгіївки, там теж були дуже страшні бої. Я вже зараз погано пам’ятаю, що там було, — після крайньої контузії у 2017 році (а загалом у мене їх було 7) деякі події можу згадати тільки шматками, уривками. Новосвітлівку добре пам’ятаю…
Ми були на Вергунці, приїхали звідти, і нам кажуть, що ми їдемо на Новосвітлівку. І три групи, які на той момент були вільні, а це разом осіб 30, поїхали на підкріплення до наших товаришів, яких уперше відправили з бази на передову. Ми їхали на чотирьох легкових машинах, а одна з них — квадроцикл, до якого був приварений АГС, і двоє хлопців на ньому. «Слабоуміє, отвага і егегей!»
Село було розбите нереально, бо крім «Градів» по ньому били і з «Ураганів», а там снаряди величезні просто, і радіус ураження в них іще той… Ми приїхали в будинок культури — здається, одне з небагатьох уцілілих на той момент приміщень. Місцева церква вже була зруйнована. Згодом в Інтернеті бойовики почали писати, що ми «бабусь і дідусів розстріляли в церкві». Насправді це вони влучили внеї снарядами.
Нас приїхало, як я казала, тридцятеро — змінити сотню. Поки я пішла до знайомих дізнатися, що до чого, — там уже нікого немає, реально всі за 5 хвилин зібралися. Командир спершу наказав іти на вулицю і рити окопи, щоб тримати оборону. А там і собаки на вулицю не виходили, бо одразу ж починались обстріли. Врешті ми вирішили, що ми не можемо утримувати село. У армійців, які стояли поряд, теж був наказ відходити. З автоматами і «мухами» ми ніяк не змогли б утримати цей населений пункт. Ми покинули ці позиції, бо просто не було сил їх утримати.