Дівчата зрізають коси. Книга спогадів
- Автор: Подобна Євгенія
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Люта справа
- ISBN: 978-617-7420-39-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Дівчата зрізають коси. Книга спогадів». Краткое содержание книги:
Ці історії було записано з листопада 2017 до липня 2018 року воєнною кореспонденткою Євгенією Подобною.
Збірник спогадів “Дівчата зрізають коси” підготовлено в рамках проекту Українського інституту національної пам’яті “Усна історія АТО”.
Зараз ми нічого не штурмуємо, наше основне завдання — стримати і не пустити далі. Ми стоїмо на позиціях, спостерігаємо за ворогом, виявляємо його вогневі точки. Можемо дати вогонь у відповідь, якщо є наказ командира. Укріплюємо позиції й розв’язуємо побутові питання. Наразі ми виконуємо такі самі бойові завдання, як і чоловіки, на рівних, якоїсь дискримінації я не відчуваю.
Коли вперше потрапила на позиції, аж не могла повірити своїм очам — справді стріляють, справді вороги, справді війна. Я прийшла в підрозділ через день після штурму «Мурашника» (висота на Світлодарській дузі, нині перебуває під контролем бойовиків. — Авт.). І адаптувалась до воєнних умов просто за лічені години. Пам’ятаю, приїхала дуже втомлена й одразу лягла спати. Перезнайомилась із тими, кого ще не знала. Мені показали позиції, розповіли, що до чого. На Світлодарській дузі обстріли були постійні. Я там пробула 10 місяців. Спочатку в нас була позиція передова, крайня, а останній місяць я провела вже на більш віддаленій і безпечній точці. Наша позиція за довгий час уже була добре пристріляна бойовиками. Особливо часто стріляли з крупнокаліберних кулеметів — з ДШК, «утьосів». Обстрілів зі стрілецької зброї я взагалі не рахую. Часто працювали БМП. Ну, і 82-міліметрові міни також прилітали регулярно. Не було такого дня, щоб узагалі було тихо. Ми звикли до того швидко, це не вибивало нікого з рівноваги. Траплялися й такі дні, коли обстріли розбивали нам трохи позиції або машини.
У грудні 2016 року, коли була битва за «ліс» — лісосмугу на Світлодарській дузі, яка була під контролем бойовиків, — у нас було найбільше загиблих і поранених. Звісно, той день ніколи не забудеться. Я тоді втратила п’ятьох побратимів. Тоді я була на командному пункті батальйону, задіяна як помічник замполіта. Взагалі замполіт — це офіцерська посада, але підготовлених людей було досить мало, тож у нашому підрозділі за цю роботу взялась я — багато паперів, рапорти — і допомагала замполіту батальйону. Відповідала на дзвінки, яких було безліч, виконувала різні доручення. Я почула, що в нас є загиблий. Першим убили нашого командира — «Шайтана». Але потім я не знала, на якій стадії зараз бій. Повідомляли час від часу: той поранений, той зник безвісти, той убитий. Цю інформацію передавала «побратим» «Перлинка» — вона доповідала про наші втрати.
Наш загиблий командир — «Шайтан» (Микита Яровий) був не з «Правого сектору». Спершу ми не знали, хто то такий, — у нас були свої командири, з якими ми прийшли в бригаду. А він, отримавши роту «правосєків», теж не дуже розумів, що з нами робити. Ми не одразу подружилися, спочатку мало спілкувались. У побутовому плані ми були досить самостійними, звикли все робити самі: і побут свій забезпечувати, й укомплектовуватись самостійно.
Микита був молодий зовсім, вродливий хлопець, реально дуже гарний. Карі очі, смуглявий, східна в нього така зовнішність була. Він був розумний, дуже відкритий, комунікабельний, завжди вислухає… До нього можна було звернутись абсолютно з будь-якого приводу. Веселий, з таким добрим почуттям гумору. Я йому допомагала у роботі з документацією, паперами, «штатками», журналами займалась як його помічник… якщо у двох словах. У нас не було жорсткої армійської дисципліни, «Правий сектор» жив дещо за іншими правилами, а «Шайтан» був усе-таки прибічником правил і дисципліни. Але, попри якісь такі моменти, ми з ним дуже здружились і дуже його полюбили. Він був не за віком дорослим і серйозним, але часом бував дитина дитиною. В нього скоро мало бути весілля, і він усе просив поради, які йому фужери купити, — показував мені весь час картинки. Кажу: «Оці бери». А він: «Ні, ці не візьму, ці дорогі». Але до весілля він не дожив буквально кілька тижнів. Його наречена була вагітна, і син «Шайтана» народився вже після смерті батька.