Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

Після смерті «Діджея» мною опікувались мої товариші. Але настав час, коли вони сказали: «Юлю, досить. Їдь народжуй». Я пішла з війни рівно на півтора роки. Потім знову повернулася. Було складно, але допомагали фінансово друзі й волонтери. І зараз багато допомагають. Бо в мої 23 роки в мене немає абсолютно нічого. Я взагалі не знаю, як я живу. Житла не маю, дитина маленька, робота є, але вижити на зарплату… трохи складно.

Перші 11 місяців, які я пробула на війні, я була там неофіційно. В мене жодного документа немає про службу в «Айдарі». Бо я була іноземка, і на той час мене офіційно оформити не могли. І мені потрібен був хоча б військовий квиток, щоб піти на контракт. Коли я вирішила повертатися, саме прийняли закон, що добровольці-іноземці можуть воювати.

Спершу я прийшла в «Донбас». Але надовго не затрималась, пробула там два місяці. А потім пішла в 58-му механізовану бригаду. Туди — бо на той час я почала їздити разом з Марією Берлінською і займатись аеророзвідкою, і приїхавши в Авдіївку, зустрілася з комбригом Заболотним. Я запам’ятала його ще з боїв на Луганщині. Запитала, чи візьме він мене служити в свою бригаду. А він пожартував, що візьме, якщо я кину палити.

Втім, коли я вирішила перевестися, командир бригади був уже інший. Але все ж мені дали відношення у цю бригаду, і я пішла в 16-й батальйон. Моя ротація в складі цієї бригади була на Луганщині — ми змінили 93-тю. Я прослужила з ними півроку (мала піврічний контракт). Займалась аеророзвідкою. «Літала» безпілотником і дивилася, де ворог, де його техніка. Почули гудіння — дивимося, де і що їде, де воно стоїть.

Якось під Новолуганським взагалі цікаво вийшло — вже «відлітала», залишилося зовсім трішки, а погода жахлива, туман такий… Як то кажуть, «молоко» — і нічого не видно. Опустилась на свій страх і ризик нижче, а там — вони: мінують навколо наших позицій, розставляють там… Ну ми, ясна річ, роботу їм закінчити не дали… Доповіла командиру, показала на карті, де це. Там ці сапери і залишились.

Перед тим, як іти із ЗСУ, стала навіть старшим солдатом. Потім вирішила зробити перерву. Тоді я думала, що це буде мій останній контракт. Але тепер розумію, що скоро повертатимусь. Нині в планах — переїхати в Северодонецьк із донькою і піти служити в батальйон «Луганськ-1». Мирослава буде в садочку, а я працюватиму.

Я вже майже говорю українською. Найсмішніше, що в мене багато друзів-українців — з Запоріжжя, Рівного, — і я дуже рідко чую, щоб вони говорили українською. Я їх питаю: «Чому так? Ти ж тут народився!» А вони кажуть, що їм так просто зручніше і звичніше. Я прочитала вірші Жадана і вирішила, що треба вивчити напам’ять парочку. А потім — що треба вивчити мову. Тож Жадан став для мене таким поштовхом. Я вчила мову сама, тож вона ще далека від бажаного рівня. Подруга-кримчанка каже, що мені краще не говорити українською, але я, навпаки, прошу мене виправляти.