Дівчата зрізають коси. Книга спогадів
- Автор: Подобна Євгенія
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Люта справа
- ISBN: 978-617-7420-39-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Дівчата зрізають коси. Книга спогадів». Краткое содержание книги:
Ці історії було записано з листопада 2017 до липня 2018 року воєнною кореспонденткою Євгенією Подобною.
Збірник спогадів “Дівчата зрізають коси” підготовлено в рамках проекту Українського інституту національної пам’яті “Усна історія АТО”.
Щодо побуту… На війні є не лише над чим поплакати, а й із чого посміятися. І з побутових питань передусім. Я часто жартую в розмовах із цивільними друзями, що на війні, мовляв, засинаєш з одним, а прокидаєшся з іншим. Вони дивуються. А я пояснюю, що була в мене кімнатка, де я спала, і там поміщалося три спальники в рядочок. От ти засинаєш — одна людина біля тебе спить, а вночі бійці змінилися, і ти прокидаєшся — вже інший хлопець поряд.
Це жарти, звісно. Але загалом усе як у всіх було. Коли була можливість виділити мені окрему кімнатку, хлопці, звісно, старалися мене туди поселити. Туалет… Дверей немає — просиш когось постояти «на шухері». На самих позиціях важко у броніку, і коли виходила «у справах», дуже боялася, щоб нічого не прилетіло, щоб не померти отак, зі спущеними штанами. Бо якось воно зовсім не героїчно було б. Ну, це, знову-таки, із серії армійських жартів… Звісно, у жінки на війні є певні труднощі, але немає нерозв’язних проблем.
Вологі серветки — наше всьо! Як людині, що звикла приймати душ щодня, вранці й увечері, мені цього не вистачало. Бувало, що по вісім діб поспіль я не бачила не те що теплої води, а й води взагалі. Вода була в баклажках і лише для приготування їжі та чаю-кави. Про таку розкіш, як помити посуд, голову чи, тим більше, себе всю, і мови не могло бути. Бо ж яка ціна цієї води! Тому шапка закривала немите волосся (воно вже таке було, що й із собою наодинці боялася ту шапку зняти). А все інше… Вологі серветки могли чудово виконати функції душа. Посуд доводилось витирати туалетним папером, він добре жир убирав. І — вологі серветки! Ще й антисептик у кишені був. Взагалі в мене у кишенях був запас усіляких потрібних речей.
Важко повірити, але до війни я страшенно любила комфорт, та навчилася спати і на карематах, і на якихось лахах. Навіть із мишами затоваришувала. Бувало, біжить вона по мені, а я така втомлена, що лише подумки її прошу, щоб вона шкоди не робила, а пробігла собі швиденько своїм маршрутом. Нормально. Коли стояла в наряді… Дуже важко багато годин стояти у бронежилеті, все затерпає… Я винайшла собі «бронік-фітнес»: спостерігала і водночас виконувала вправи. Бувало, що я не діставала до бійниці (занизький у мене зріст) — тоді ставила собі ящик під ноги і стояла так.
Свого першого пострілу я не пам’ятаю. Не закарбувався він у моїй пам’яті. З часом я полюбила зброю, мені сподобалоя стріляти, і сподіваюся, що мені це добре вдавалося. Є ворог, який зайшов на нашу територію. Ми на чуже не зазіхаємо, відстоюємо своє, тому ніяких сумнівів не було. Ми робимо святу справу — захищаємо свою землю і своїх людей, це без пафосу.
Крім Пісків, я служила з добровольцями в Авдіївці. Ще у полку «Київ». Були моменти втоми, передусім психологічної, часом фізичної. Але я свідомо вибрала цей шлях і бачила мету, до якої треба прийти, тому думки покинути це не було. Я можу звільнитись у будь-який момент, я служу не в ЗСУ, і можу піти, коли захочу. Коли я приїжджаю в Київ на ротації, мені складніше, ніж там, на війні.
Що було найважче? Я не буду оригінальною. Втрачати. Втрачати людей. До цього звикнути неможливо, як би довго не тривала війна. Це, мабуть, єдине, до чого там неможливо звикнути. Як я вже говорила, я багато фотографую на війні. От, приміром, я знімаю того, кого фотографувати не можна. Він з Донецька, його батьки там, на окупованій території. Він заперечує, а я кажу, що після перемоги це фото буде цінністю для його батьків. Які чекають на його повернення і не мають змоги бачитись із ним. Що у підручниках новітньої історії України можуть бути і його світлини. Що тільки справжніх я хочу фотографувати, тільки серед справжніх волію бути. Мені вірять, і я їх не зраджу — ці фото будуть тихо лежати в архіві й чекати свого часу.
Але бувають випадки, від яких душа починає кричати. Фото є, а його вже нема. Ти сидиш із ним, чистиш картоплю і розмовляєш про те й про се, смієшся і співаєш повстанських пісень. А за деякий час дізнаєшся, що то був останній раз, коли ви бачились, і тепер ти його бачиш на фото в труні.
Відверто кажучи, війна — це найяскравіша сторінка мого життя. Вона трагічна і світла водночас. Трагічна тим, що це біль, кров, втрати. Але це і велике надбання, це такий еволюційний момент творення і становлення нашої нації, який ми мусимо пройти. На ґрунті втрат ми вирощуємо надії, вирощуємо нове, те, без чого не може відбутися Україна. Я роблю це для своєї доньки, я хочу, щоб онуків вона мені народила в країні, яка називається Україна. Дочка свого часу підтримала мене, коли постало питання моєї служби в батальйоні. Вона переживала, але не відмовляла. А от мама нічого не знала. Коли я була на ротаціях у Пісках, там не було зв’язку, і я казала мамі, що їду на гірськолижний курорт. Знайомі якісь їй розповіли, що бачили мене «там», але мама не вірила. А потім я вирішила зізнатися — соромно було брехати. Вона прийняла це. Не схвалювала, але й не сердилась, поставилася з розумінням.