Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

Моя історія почалася на Майдані. Я була одружена, в нас був сімейний бізнес. Попереду були вибори, я брала участь у передвиборчих кампаніях. Думала, що в політичній сфері принесу більше користі, бо у військовій справі я нічого не розуміла і не бачила, чим можу бути корисною на війні. Трішки займалася волонтерством. Пройшли одні вибори, другі, але жодних змін не відбулося. У жовтні-листопаді 2014-го я вирішила пройти якийсь вишкіл, бо хтозна, чого чекати завтра, в будь-який момент може початися повномасштабне вторгнення, і до того треба бути готовим. Знати, як поводитись зі зброєю, і в разі чого захистити своїх рідних і себе. Хоч я сама з Центральної України, і жодних ознак того, що в нас це може початися уже завтра, не було. Я записалася на вишкіл, мені запропонували піти в «Правий сектор» волонтером — допомогти і паралельно навчатися. Я приїхала на базу, почала опановувати перші навички і заодно допомагала — спочатку розбирати волонтерську допомогу, потім працювати з паперами в штабі. Там і залишилася.

В 2016 році 54-та бригада запропонувала нам підписати контракти і вступити до Збройних сил нашим підрозділом «Правого сектора» як окрема рота. Відтак ми почали отримувати зарплати і легальну можливість воювати. Бо поки підрозділ не був офіційним, нас могли прирівняти і до ОЗГ. Підрозділ мав залишитися цілісним, усі в одній роті, що для нас було важливо. Саме на таких умовах нас брали в бригаду. Я погодилась і підписала контракт.

Було багато охочих долучитися до нас: і «правосєки», й ОУН, «азовці», «айдарівці» — різні добровольці. Ми почали доукомплектовувати свій підрозділ. Тоді шоста хвиля мобілізації вже пішла, вакансій було багато. Плани в нас були грандіозні. Ми собі воювали, виконували бойові завдання, всіх усе влаштовувало. І, уявіть собі, до цього ж ми воювали без будь-яких зарплат, пільг, статусів. Тож спершу була навіть трохи ейфорія. Потім, щоправда, в нас стосунки з керівництвом погіршились. Нас почали розсіювати по різних місцях. І розумієте, це все було в рамках закону — командир же має право не пустити кудись, щось заборонити, перевести в інший підрозділ. А для нас головне було — продовжити воювати разом, тим складом, яким ми прийшли. Тож улітку 2017 року ми перейшли невеликою частиною підрозділу в батальйон «Донбас». Це було дуже непросто. Спершу нас хотіли просто розкидати по різних бригадах. Мене мали перевести, на моє ім’я вже наказ був, як і на моїх побратимів. Я, за тим наказом, мала перейти в 92-гу бригаду. Тоді ми оголосили голодування на полігоні на знак протесту. Це набуло значного розголосу, і нас таки перевели в «Донбас». Я і кілька моїх побратимів потрапили у першу штурмову роту.