Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

Приїхали у штаб, мені все показали. На передові позиції пустили не одразу — спершу ніхто не хотів брати на себе відповідальність, але таки знайшовся сміливець, який сказав, що піде зі мною. І провів мене Пісками, все показав. Була зима, дуже слизько. Я пам’ятаю, як тоді вперше перебігала через перехрестя, яке прострілювалося снайпером. «Техас» — боєць, який був зі мною, — сказав: «Іринко, тут треба бігти чимшвидше, бо тут усе прострілюється». Він високий, у нього кроки великі. І я бігла в повній амуніції за ним, як П’ятачок — слизько, страшно, бігти важко… Іще й обстріл почався — щось важке, схоже на САУ, почало прилітати. Мені завжди було страшно підставити хлопців, нашкодити їм.

Селище було — суцільний жах: спустошене, все у вирвах, розбите, розграбоване, дуже багато бездомних тварин… Це був страшний біль — коли бачиш обтягнуті шкірою скелети цих нещасних тварин, колись домашніх улюбленців, а зараз покинутих, голодних, хворих, кволих… Часто наші хлопці їх підгодовували. Ми якось навіть робили такі рейди — годували тварин. Багатьох ми з Пісків вивезли.

Була одна дивовижна історія, із цим пов’язана. Ми врятували собачку, яку назвали Алісою. Вона прибилася до нас на позиції, і в неї на боці було фарбою написано — «дурак». Вона постійно залазила в машини, неначе просилася, щоб ми її вивезли. Кілька разів нам це не вдавалося, але одного разу таки вивезли. Вимили, відгодували, зістригли той напис, гуляли з нею. Я зробила про неї допис у Фейсбуці, і так знайшлись її господарі з Пісків, які приїхали і забрали її.

Мої перші 20 днів на передовій. Це був період перед взяттям аеропорту, і Піски були епіцентром війни. Я потрапила зі світла в пітьму, з тепла в холод, з цивілізації у жорстку ситуацію виживання… І я зараз скажу, забігаючи наперед, що була абсолютно щаслива бути поруч із нашими хлопцями і допомагати в усьому, в чому виникала потреба на той час. Я заряджала стрічки набоями, чистила зброю, чергувала вночі на раціях, даючи змогу відпочити тим, хто повернувся з позицій, шила, прибирала, замовляла волонтерам необхідні речі й виконувала з власної ініціативи взяту на себе місію військового репортера. Я фільмувала, фотографувала — тому що бачити війну зсередини можуть не всі, а знати про неї має кожний. Готуючи борщі під пострілами «Градів», я хвилювалася тільки за те, щоб вибухова хвиля не перевернула казан доброї гарячої страви, такої потрібної змерзлим хлопцям, які мають повернутися з чергування.

На війні кожен показує, ким він є насправді. Без прикрас і бравади. Коли ти спиш, наморившись за день, і на тебе падає каміння й сиплеться відбита штукатурка, а по обличчю бігають миші, і ти не намагаєшся втікати з цього нового для тебе страшного світу… Коли ти гасиш у собі всі страхи, щоб їх не бачили твої побратими, які хвилюються за тебе. Щоб не передати їм свою невпевненість. Коли ти, втомлена і знесилена, просиш дати тобі ще якусь роботу, щоб дати можливість відпочити тим, хто був там, де кожної секунди смерть кружляє над головою… Маленький гвинтик, сам по собі незначущий, який є частинкою, маленькою складовою великого механізму, що наближає нашу спільну перемогу. То було для мене щастя. Для мене то було відчуття потрібності, рівності й доцільності мого перебування тут.