Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

Як і в багатьох, у мене все почалося з Майдану. Тож коли прийшла війна, питання про те, щоб залишатися осторонь, не стояло, питання було лише в тому, як саме я візьму в цьому участь. До військової справи я відношення не мала жодного, у володінні зброєю досвіду теж ніякого, і як якісну бойову одиницю я себе не бачила.

Мій колишній чоловік запропонував піти в добровольчий батальйон. Я вагалася: «Що я там робитиму? Це буде смішно. З мене не буде користі». Я все звикла робити якісно й відповідально, і в цьому себе не бачила. Але я мала певний досвід громадської роботи з колективом людей. Ми гуртувалися, зокрема, й на націоналістичній ідеї, і всі вони йшли у цей батальйон, у «Січ». Я їх знала і з Майдану, і з домайданної діяльності — мітингів, пікетів, — коли ми разом відстоювали свої права. Було своє середовище, і вже було не так страшно, бо знала, принаймні, з ким буду поруч. Додало впевненості й те, що я часто змінювала протягом життя сфери діяльності і знала: якщо робити щось відповідально, з мотивацією, любов’ю, то всього можна навчитися і все можна опанувати. Тому я вирішила: оскільки в мене є бажання, я все зможу.

Звісно, стовідсоткової впевненості не було. Коли проходили перші тренування на базі в Межигір’ї, я то займалась, то не займалася, то спостерігала, як хлопці тренуються. В нас були вишколи, тактичні заняття, дуже добрі інструктори. Потім почала долучатися: узялася за спорт, стала бігати, тренуватись потихеньку, щоб бути не гіршою за інших. Мені було соромно і ніяково займатися при всіх практикою володіння зброєю, й інструктори займалися зі мною індивідуально. Так я почала вчитися тримати зброю в руках і не труситись при цьому. Перші стрільби для мене були величезним стресом. Треба було виконати певну вправу в тирі, виконати завдання, перезарядитись… Я трусилась, у мене тремтіли руки, я напартачила, і мені було соромно страшенно. От тоді я на себе розізлилась і почала дуже наполегливо працювати над цим.