Печатка Святої Маргарити
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-001-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Печатка Святої Маргарити». Краткое содержание книги:
Виконуючи завдання, Марко опиняється у вирі нових, сповнених небезпеки пригод. Йому належить пройти майже втраченим за віки слідом, не загубити самого себе, дати відсіч підступам ворогів та зберегти віднайдене кохання…
Лора Підгірна — випускниця історичного факультету Кам’янець-Подільського університету, журналістка та громадська діячка, автор проекту «Літературний туризм». Представлений роман є продовженням її успішного дебюту — українського історичного вестерну «Пригоди Марка Шведа. Червона Офелія» (2017 р.)
— Ну, скажімо, товариш Баюрний Вам всього не розказував, бо він теж не за голу ідею працює.. — усміхнувся Мальцев. — А Ви? За ідею? — він багатозначно з-під лоба глянув на Шведа. — Пантелеймон писав, що Ви із бивших…
— А хто у нас не із бивших? — гмикнув Марко. — Навіть товариш Ульянов-Ленін, наскільки мені відомо, дворянського роду.
— Я, наприклад, не із бивших… — усміхнувся Мальцев. — 3 робітників я… До революції працював майстром на одному із петроградських заводів і мав справу виключно із металом.
— Ага, а в обідню перерву Карла Маркса почитували, — кивнув Марко. — Таємні пролетарські гуртки, сходки за самоваром, розмови про те, как убіть батюшку-царя…
— Как убіть батюшку-царя вирішував не я, а потомственний дворянин, товариш Ульянов-Ленін, — розсміявся Мальцев. — Але я, товаришу Клєвєров, в жодному разі не тикаю Вам Вашим дворянським походженням. Більшість теперішніх радянських військових теж із колишніх дворян… Перед лицем загрози іноземної інтервенції доля Росії об’єднала навіть, здавалось би, запеклих ворогів… У цьому наша сила, товаришу Клєвєров. Вам, певно, відомо, що радянська влада тверезо оцінювала ситуацію ще у сімнадцятому, до того ж новий час диктує нові правила: у селян, робітників та матросів є тільки ідея і запал, але все ще немає потрібних знань.
— Ну, Вас же, як я подивлюся, навчили! — слушно зауважив Швед. — Значить, й інших можна.
Мальцев криво посміхнувся.
— Навіть ведмедя можна чомусь навчити, товаришу Клєвєров, усе залежить від бажання самої людини. У мене воно було. Звичайно, можна навчити і робітничий клас, а усіх «із бивших» можна перестріляти, але чи не краще переконати людей стати на бік радянської влади, як-от ми Пантелеймона Баюрного свого часу, а він — Вас…
— Він мене не словами, а горілкою переконував, — реготнув Марко. — Я був тоді не у найкращих життєвих обставинах. Але хай там як, а Ви праві, товаришу Мальцев: я присягу давав служити своїй вітчизні, а не іноземним інтервентам. Тож вибір мені як російському офіцеру насправді зробити було неважко.
— То все-таки, товаришу Клєвєров, Ви з нами за ідею, а не за гроші? — не вгавав Мальцев.
— А чого варта гарна ідея без гарного фінансування, товаришу Мальцев? — Марко подивився на Мальцева як на немудрого. — Ведучи гру з такими сильними супротивниками, як спецслужби Британії, Польщі та Румунії, не можна залишатися голодранцями… Втрачається час, нівелюються зусилля… Нас просто не сприйматимуть всерйоз, — вів далі він. — Навіть уенерівські агенти мають у своєму розпорядженні достатнє фінансування.
— Я не про загальне фінансування нашої роботи за кордоном, товаришу Клєвєров, — поблажливо усміхнувся Іван Мальцев. — А про Ваше особисте ставлення до ідеї. І до грошей.
— Я вже відповів Вам, товаришу Мальцев, — похитав головою Марко. — Гарна ідея завжди варта гарного фінансування. Ви, безперечно, знаєте про це. А гідна робота — гідної оплати… Гріш ціна умінню і талантам, коли тобі за них не платять.
— Ви мені подобаєтеся, товаришу Клєвєров! — Мальцев підвівся, підійшов до Марка ближче, поплескав його по плечу. — Буду відвертим, я дотримуюся такої ж думки, хоч більшість товаришів переконані, що контрреволюцію можна подолати голими і босими…
— Гм-м… — Марко розвів руками. — Історії відомі різні прецеденти, та одна голіруч виграна сутичка не те саме, що виграна ціла війна…
— Ви на що саме натякаєте? — поцікавився Мальцев.
— Ну хоча б на взяття петлюрівцями Вознесенська у двадцятому, — відказав Швед, помічаючи, як спохмурнів його співрозмовник. — Чутки ходили неймовірні, — продовжував він. — Казали, товариша Мармузова тоді навіть від командування відсторонили, а петлюрівці, не маючи набоїв, пішли проти його військ, плескаючи в долоні — вдавали, наче то постріли з гвинтівок. А далі в рукопашну і розгромили — не багато не мало, а цілу 14-ту армію. Але де тепер радянська влада і де петлюрівці…
— А, то Ви з цього боку заходите… І Ви, я бачу, добре поінформовані, товаришу Клєвєров, — Мальцев пильно подивився на Шведа. — Знання ці, звісно, Вам придадуться в роботі, але не варто, не варто ними козиряти перед кожним… На жаль, історія з таким фіналом — не поодинокий випадок у нашому протистоянні петлюрівським бандам. Але, на щастя, й не закономірність. Інакше зараз у Кам'янці все ще були б вони, а не ми.