Печатка Святої Маргарити
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-001-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Печатка Святої Маргарити». Краткое содержание книги:
Виконуючи завдання, Марко опиняється у вирі нових, сповнених небезпеки пригод. Йому належить пройти майже втраченим за віки слідом, не загубити самого себе, дати відсіч підступам ворогів та зберегти віднайдене кохання…
Лора Підгірна — випускниця історичного факультету Кам’янець-Подільського університету, журналістка та громадська діячка, автор проекту «Літературний туризм». Представлений роман є продовженням її успішного дебюту — українського історичного вестерну «Пригоди Марка Шведа. Червона Офелія» (2017 р.)
Думки про Елізабет від самого від’їзду свідомо гнав з голови. А вона взяла і прийшла до нього сама, уві сні цієї ночі! Господи! І знову, знову змушує думати про неї!
Марко потер обличчя. Заради Бога… тільки не зараз, Лізо! Тільки не зараз, моя кохана, дорога, солодка дівчинко! Не зараз!
А з Кашиним треба бути обережним. Він не такий простий, як видається. Але якщо Порфирій вирішив ловити його на спідницю, то треба і далі вдавати, що він готовий легко упійматися на Зойчині принади.
Схоже, у Кашина це старий, заїжджений прийом, добре випробуваний і, вочевидь, достатньо результативний.
Зоєчка з Кашиним, звісно, має близькі стосунки, і він її без докорів сумління під цікавих йому людей підкладає. Але якщо із Зоєчкою правильно усе повернути, то можна отримати гарного інформатора. Головне, аби тим мудро скористатися і самому не втрапити у пастку.
«А не шкода тобі її, Марку? Ти ж не знаєш її життя, не знаєш, чому вона пішла служити радянській владі!»
Остапенко з таких думок би тільки посміявся і порадив би йому не брати дурне до голови, а важке до рук. Зрештою, він матиме змогу ще зрозуміти, хто така ця Зоєчка і як із нею можна буде попрацювати. Зараз найголовніше — Кам’янець.
* * *
Ще й тиждень не минув після того, як його вечірній гість відбув до Кам’янця, коли Василя Семенюка викликали до комендатури. Йшов як на заріз, хвилювався: може, того пана у Кам’янці розкрили? Може, біда з ним трапилася? Може, щось із власного минулого випливло? Але якби так, то прислали б за ним солдатів, хату обшукали, перевернули 6 усе догори дриґом, а його самого заарештували 6 та й по всьому. А тут…
— Уж не знаю, чем ты, Семенюк, угодил товарищу Клеверову, — мовив комендант Кашин, — но только очень просил он меня отблагодарить тебя за оказанную тобой услугу, словно это услуга, а не долг каждого советского человека. Ну, как бы там ни было, товарищ Клеверов, как я понял, человек весьма сентиментальный. Потому принимай от него в благодарность новые яловые сапоги, отрез на костюм тебе, бабе твоей отрез на новое платье… И в сапоге левом — еще кое-какие деньги. Балует тебя советская власть, Семенюк, слышишь, тебе говорю!
— Та не варто було! Я ж не за подарунки… — зніяковів Василь. — Я ж нічого не просив… та й не зробив нічого такого.
— Семенюк… лично я бы тебя одаривать не стал, — провадив далі Кашин. — Потому как считаю оказанную тобой товарищу Клеверову услугу нормальным и закономерным поступком гражданина советской Украины, уважительно относящегося к представителям советской власти. Но раз воля товарища Клеверова была таковой, я перечить ему не стал. Забирай все это и иди домой. И не заставляй меня повторять тебе дважды.
Василь згорнув усе, подякував коменданту. Йшов дорогою, тішився. Чоботи його старі уже давно на ладан дихали, та й дружина зрадіє обнові.
Про той випадок із яловими чоботами та відрізами матерії у дарунок від якогось чоловіка, що постукав до хати їхнього діда Василя у громовицю, заночував, а потім попросив відвести до волочиської комендатури, розповідатимуть потім навіть Семенюкові пра-пра-правнуки. Про те, що подорожній був спецагентом УНР, Василь із дружиною ніколи не розповідали: радянське лихоліття навчило їх тримати язики за зубами.
* * *
З турецького мосту Шведову хату було видно як на долоні. Ледь проминули фортецю — Марко побачив її: виднілася із зелені саду, першою вітаючи його у рідному місті. Вишні, сливи й абрикоси у садку, звісно, уже відцвіли. Певно, якщо нові господарі доглядають за квітниками, то на подвір’ї зараз буяють рожеві і білі півонії… Чи у доброму вона стані, здалеку було розгледіти складно. Але хотілося уявити її, побачити зблизька, торкнутися стін, посидіти на лавочці у садку, як у дитинстві.
Ледве продихнув клубок, що раптом підкотився до горла. Все-таки він сентиментальний, хоч і повсякчас намагався викорінити із себе цю зайву для його роботи рису — його незнищенне слабке місце. Певно, то у нього від матері. Та й батько був завжди людяним і м’якосердим, хоч і намагався те приховати за показною суворістю…
Може, якось потім він обере слушну мить і навідається на Польські фільварки, аби хоч мигцем… аби хоч мигцем подивитися на рідну хату.
— Остановитесь, — попрохав російською водія. — Дальше я пешком пойду. При такой чудесной погоде автомобилем передвигаться по Каменцу — преступление. Товарищу Кашину еще раз передайте мою благодарность.