Печатка Святої Маргарити
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-001-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Печатка Святої Маргарити». Краткое содержание книги:
Виконуючи завдання, Марко опиняється у вирі нових, сповнених небезпеки пригод. Йому належить пройти майже втраченим за віки слідом, не загубити самого себе, дати відсіч підступам ворогів та зберегти віднайдене кохання…
Лора Підгірна — випускниця історичного факультету Кам’янець-Подільського університету, журналістка та громадська діячка, автор проекту «Літературний туризм». Представлений роман є продовженням її успішного дебюту — українського історичного вестерну «Пригоди Марка Шведа. Червона Офелія» (2017 р.)
А де ж і коли ті студенти могли його побачити, як не зараз у Кам’янці?
Ще один привид з минулого… Кость Чорницький, кістки якого теж давно погнили на кладовищі… Казав Змієнко, він помер від тифу і похований десь у Волочиську, на польському цвинтарі…
Перш ніж зайти у похмурі різьблені двері, Марко подумки перехрестився. Ну от і все… зараз почнеться справжня гра, з якої вже так просто не зістрибнеш, поки не доведеш її до завершення, хіба що тебе розкриють швидше, ніж ти зметикуєш, що пропав.
Представився черговому, простягнув документи на ім’я Клєвєрова, лист Баюрного, перепустку, якою його спорядив волочиський комендант Порфирій Кашин.
— Вашу зброю, товаришу Клєвєров…
Поклав свого незмінного «Уебблі Скотта» на стіл чергового.
«Хто живе під покровом Всевишнього, той у тіні Всемогутнього перебуває…», — пройшов у голові рядок за рядком Дев’яностий псалом, поки очікував.
— Товариш уповноважений готовий прийняти Вас, — доповів черговий. — Проходьте.
Марко ступив уперед. Важкі двері глухо зачинилися за його спиною. Ну от, він у самому лігві.
— А-а-а-а… Товаришу Клєвєров! З приїздом. Проходьте, проходьте! Давно Вас чекаємо.
Просто перед Шведом на тлі зібраної покривленими «жабками» французької портьєри сидів довготелесий хлопака. Колись небесно-блакитного кольору шовкова портьєра тепер нагадувала спіднє старої і не дуже чепурної пані — давно втратила свій попередній пристойний вигляд, зблідла, посіклася на сонці. Пропахле тютюном повітря у кабінеті уповноваженого довершувало загальну похмуру картину колишньої, безповоротно втраченої розкоші: покалічений різьблений стіл, стільці з різних меблевих гарнітурів, шафа з численними папками і стосами документів за потемнілим склом.
Власник кабінету, за роками не набагато старший від Марка, акуратний, підтягнутий, з гладенько зачесаним волоссям, у новій формі, напрасованій так, що муха могла б забитися, на льоту вдарившись у його рукав, виглядав щонайменше дивно в оточені цього різнокаліберного мотлоху, який для нього, вочевидь, стягували з усього Кам’янця.
Жвавий чіпкий погляд умить обмацав Марка з ніг до голови, але з обличчя уповноваженого не сходила приязна посмішка.
— Валеріан Клєвєров…
— Знаю, знаю! Пантелеймон Баюрний докладно писав про Вас у своїх донесеннях, — знову усміхнувся той, підводячись назустріч Шведові. — Чекали на Вас, товаришу Клєвєров, із нетерпінням, бо чули про Вашу діяльність у Константинополі і Варшаві, — багатозначно підняв він вказівний палець. — Та й відомості Ваші нам не раз у пригоді ставали… Я Іван Мальцев, — представився. — Уповноважений ОДПУ. Стою, так би мовити, на сторожі революційних ідеалів тут, у самому прикордонні.
Іван Мальцев старанно намагався говорити українською, та його рідна мова — російська — раз-по-раз проскакувала у кожному реченні.
— Радий знайомству, товаришу Мальцев, — Марко потиснув руку уповноваженому і всівся навпроти, на запропонований стілець. — Якщо Вам зручніше російською, будь ласка.
— Е-е-е, ні! — похитав головою Мальцев. — Маємо наказ. «Быть поближе к народу советской Украины и с населением общаться более по-украински. Это располагает людей к советской власти», товаришу Клєвєров… — додав він. — Але у Вас, я бачу, проблем з українським язиком немає?
— Жодних… Моя нянька була з малоросок, — усміхнувся Марко. — Навчила мене. Навіть пісень кілька знаю…
— Це добре. Згодиться, — кивнув Мальцев, знову розгортаючи документи на ім’я Валеріана Клєвєрова, що лежали у нього на столі. — Тут, над Збручем, народ упертий, знанієм українських пісень Ви їх… точно расположите к себе. Як доїхали?
Марко стенув плечима.
— Доїхав добре… Навіть дуже добре. Волочиський комендант, товариш Кашин, люб’язно надав свій автомобіль, його водій довіз мене до Кам’янця.
— А, Порфирій… — приязна посмішка не сходила з обличчя Мальцева. — Так… Порфирій — щира людина. До того ж він мав чітку настанову посприяти Вам якнайшвидше прибути сюди, до нас, — розвів він руками. — Як там, за кордоном? — поцікавився за мить. — Я хоч уповноважений курувати роботу іноземного відділу, але до іноземців, знаєте, руки не доходять… Та й далі Тернополя ніколи не був.
— За кордоном… — проказав Марко. — роботи багато, товаришу Мальцев. А сил малувато. Та й фінансування таке собі… Товариш Баюрний переважно працює на голому ентузіазмі. Але те, що робить він за ідею, не завжди згодні робити наші зв’язкові — турецькі та польські друзі… Ідеї соціалізму для них лише спосіб заробити, тому за свої послуги вони хочуть грошей.