Печатка Святої Маргарити
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-001-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Печатка Святої Маргарити». Краткое содержание книги:
Виконуючи завдання, Марко опиняється у вирі нових, сповнених небезпеки пригод. Йому належить пройти майже втраченим за віки слідом, не загубити самого себе, дати відсіч підступам ворогів та зберегти віднайдене кохання…
Лора Підгірна — випускниця історичного факультету Кам’янець-Подільського університету, журналістка та громадська діячка, автор проекту «Літературний туризм». Представлений роман є продовженням її успішного дебюту — українського історичного вестерну «Пригоди Марка Шведа. Червона Офелія» (2017 р.)
— Пане Кренцелю, немає зараз ніякого Марка, — відповів Швед. — Та й розповідати довго. Особливо доброго теж нічого немає…
— Зрозумів. Зрозумів. Старий стаю зовсім, мозок працює повільно.
Старий патологоанатом ляпнув себе по лобі.
— Так, звичайно, як міг забути… З тією могилкою…. Як і писав тобі раніше, надпис, який ти казав, я встановив, ходжу туди щомісяця, доглядаю… Говорив же тобі, що мати моя там поряд похована. А відколи совєти перекрили будь-яку можливість писати за кордон, то я більше і не мав як. Але коли скажеш, підійдемо на кладовище, сам поглянеш.
— Я вірю Вам, як собі, пане Кренцелю, — сказав Марко. — Підійдемо якось. Я тут ненадовго, але, сподіваюся, викрою яку годину, аби попрощатися з могилами рідних. Не знаю, чи повернуся сюди вже скоро… Та й чи живим звідси виберуся, теж не відаю.
Старий оглядівся, бажаючи запропонувати Маркові присісти.
— Не турбуйтеся, я ненадовго. Просто хотів дізнатися, чи Ви ще тут працюєте та чи у доброму здоров’ї…
— А що мені станеться?.. — усміхнувся Кренцель. — Я ж у цьому морзі, як оті виродки у пітерській кунсткамері, законсервувався. На моє щастя, професія у мене — не кожен зможе, то чекісти мене й не чіпають. І я вдаю, наче мені байдуже до усіх й усього, окрім мертвих.
— А вихудли ж так чому?
— Підшлункова, Марку, замучила, — зітхнув Кренцель. — Я і від папірос відмовився, і від бренді. До того ж його зараз і не дістанеш у цьому місті ніде. Ото ледве відрятувався гарбузовим пюре. Помічні ліки, скажу тобі. То ти зайдеш ще сюди до мене, Марку, чи як? Чи, може, деінде зустрінемось? От хоч у мене вдома… Я ж, як і раніше, на Руських фільварках мешкаю, неподалік колишнього будинку Омірових… Ти ж пам’ятаєш, де жив тесть Колчака. Ну а мій будинок — через один.
— Зайду, пане Кренцелю. Може, й завтра зайду. Бо тепер, коли переконався, що Ви, дякувати Богові, живі, то матиму до Вас дуже важливу справу.
Кренцель пильно подивився на Марка, знову зітхнув, але попри те згідно кивнув.
— Як же тепер тебе звати, синку, раптом що?
— Валеріан Клєвєров, — відповів Марко.
— Он як… — Кренцель розвів руками — Ну, Клєвєров то й Клєвєров. А зупинився ти де?
— Поки не знаю… Подивлюся.
— Можеш розраховувати на мене, Марку. Раптом не буде де прихилити голови — приходь, як стемніє… Собаки на моєму подвір’ї немає, гавкоту не буде, одразу заходь до хати.
— Пане Кренцелю… То добре, що Ви і так мені у доброму здоров’ї. Зайти — зайду увечері, побалакаємо. Але зупинятися у Вас не буду. Що менше Вас бачитимуть зі мною поряд, бодай, навіть якось, то краще для Вас. Ну, тоді до зустрічі, пане Кренцелю. Буду іти, бо маю ще невідкладні справи.
— Марку… — Кренцель поплескав його по плечу. — Приходь. Чуєш, приходь. Приходь неодмінно!
— Прийду.
Лише на подвір’ї видихнув жаль. Постарів Кренцель. Дуже постарів. І через оту худобу змарнів майже до невпізнання… Може, й відмовиться допомагати у налагодженні «трійки»… Але з іншого боку він кандидатура бездоганна. Поза підозрою. Та й місце роботи вигідне, чекісти до нього зайвий раз не потикатимуться.
Треба буде зі старим ще перебалакати. Видно, що радий був його побачити. Тільки обійняти боявся, аби запах хлороформу не в’ївся, як тоді — тоді довелося в Олесі у ванній відмивався…
Знову Олеся! Та що ж це таке із ним!
Немає більше її. Немає у його житті. Немає. І любов до неї була безумством, дурістю непроглядною; і з тією любов’ю він на могилі Белли і попрощався. Кренцель свідок.
Може, якби жива зосталася, то зненавидів би її, прокляв подумки усіма прокльонами навіки — за зраду, за брехню, за фальш… А так щоразу вповзала змією у його пам’ять і душу, мучила спогадами.
Вона і живою Лізиного нігтя не варта була. А тепер, коли від неї залишилися лише зотлілі кістки… то й згадувати нема чого.
* * *
Іноземний відділ ДПУ у Кам’янці-Подільському за іронією долі розташовувався кварталом нижче від маєтку поміщиці Осавулової, що у 1919-му слугував резиденцією Директорії. Така близькість двох будівель Маркові видавалася знущанням над усім, що вдалося колишній українській владі бодай на короткий час відстояти та вибороти у більшовиків, а потім знову втратити, аби усі ті завоювання знову повернулися у руки совдепії.
Марко із жалем подивився на пошарпану башту садиби Карла Дембицького. Ще пам’ятав, як із Костем Чорницьким видерлися туди, на отой балкон, що аж під черепичним дашком, і разом з іншою студентською молоддю вітали головнокомандувача Симона Петлюру, коли він проїжджав повз до своєї резиденції. А сторож гукав на них зі сходів: «Позлазьте, хоч половина! Балкон завалите, урвителі! Наче Петлюри живого ніколи не бачили!»