Печатка Святої Маргарити

— Ну, по цигарці і ходімо до хати. Вечеря, певно, уже готова… — сказав Шведові. — У хаті не можна. Марія Степанівна мені строжайшим образом заборонила. Каже, ніхто з колишніх господарів у хаті не палив і Вам не слід! — гмикнув і простягнув Маркові набитий цигарками портсигар.

— І я не палю… — відмовився Швед, — іноді сигарами бавився, у Константинополі — кальяном, але цигарки — ні…

— Ну, як бажаєте, товаришу Клєвєров, — проказав Мальцев. — На нєт і суда нєт. А я до звичайних цигарок давно звичний. Ходімо…

На ганку, просто перед ними, у дверях стояла Марунька. Майже не змінилася, тільки погарнішала ще більше. Зелені очі — як два ставки на півлиця. Не відводила погляду від Марка, остовпіло дивилася на нього.

Оце так втрапив… То Марія Степанівна, домробітниця Мальцева це Марунька? Але чому вона тут? Чому вона працює у Мальцева? Тільки цього йому бракувало! Невже він для того сюди їхав, аби так безглуздо завалити усю справу?

— Знайомтеся, товаришу Клєвєров: моя помічниця, Марія Степанівна… — Мальцев кахикнув у кулак, делікатно пригорнув Маруньку до себе. — Що з тобою, голубонько? Чого так сполотніла?

Марунька наче зі сну виринула. Глипнула знову на Марка…

— Е-е-е-е… Довго ж Ви, товаришу Мальцев… Наче волами добиралися, — проказала розгублено.

— А це — Валеріан Клєвєров, — відрекомендував Мальцев Шведа. — Мій колега. Поживе тут у нас тиждень-другий… Прошу любити і шанувати, Маріє! Завтра його під твою опіку залишаю до обіду; нагодуєш, доглянеш як годиться.

— Ва-валеріан Клєвєров? — повторила Марунька, не зводячи погляду зі Шведа.

— Та що з тобою? — жартома зачепив її ліктем Мальцев. — Сонце заспала?

Марко дивився на Маруньку. Усе, що міг зараз зробити, — на мить притиснув пальця до вуст. Вона побачила і, певно, зрозуміла той знак.

Якщо перед ним усе ще та Марунька, яку він знав раніше, то вона його не викаже. Але що, коли Марунька вже інша? Коли опинилася тут, в услужінні червоного командира, не просто так?

— Проходьте, проходьте, Іване Миколайовичу! — заметушилася вона тим часом. — Прошу, товаришу Клєвєров! Вечеря не чекатиме, вистигне за нашими церемоніями. А я… я розгубилася трохи. Ви ж знаєте, Іване Миколайовичу, гублюся я на чужих людях.

Мальцев вже не слухав, пішов у кімнати.

Марко тим часом із полегшенням видихнув. Отже, Марунька не тільки зрозуміла його знак, але й не виказала. Це вже було добре.

— Товаришу Клєвєров, ходіть сюди, вип’ємо по чарці, поки Марія Степанівна вечерю подаватиме; горілка уже на столі.

Швед порівнявся з Марунькою. Рука сама потягнулася до її руки у купчастому рукаві вишиваної сорочки, легенько стиснув її долоню у своїй. Вона відповіла таким же ледь чутним потиском його долоні і зникла на кухні.

Від цього стискання її руки полегшало на душі, наче у минуле знову повернувся. Він тут не один. Не зовсім один. Це додасть сили!

У вітальні, як і раніше, стіл стояв на старому місці. Зрештою, усе було майже так, як за батьків: ті самі меблі, картини, які знав з дитинства, навіть старі фіранки на вікнах…

Марко зняв свого піджака, сів до столу ближче. Мальцев тим часом налив гіркої.

— Горілка хороша! — проказав він. — Зі старих буржуйських запасів мені дісталася. Знаєте, Валеріане, оту будівлю напроти міської ратуші? Там склад музичних інструментів був: труби, скрипки, балалайки… Ми якось навідалися з хлопцями туди. А там окрім музичних інструментів — французькі коньяки та вина, горілка… Цілий оркестр!

— Контрабанда? — гмикнув Марко.

— Аякже… Кажуть, ще за Петлюри туди контрабандисти наносили усього, а потім тікали стрімголов, коли наші Кам’янець знову повертали. От і залишилось добро. Поміж нами кажучи, — змовницьки стишив голос Мальцев, — гріх було собі кілька пляшчин не взяти. Аякже! Мусили на пробу. Ну, де та Марія з вечерею? — додав нетерпляче. — Маріє Степанівно! Довго ще? Неси, що там маєш!

А Марунька уже й так поспіхом несла на таці полумиски з молодим зеленим борщем — по кружальцю вареного яйця та по ложці густої сметани у кожному, а ще домашній хліб та зелену цибулю.

— Ну, товаришу Клєвєров, вип’ємо за нашу майбутню плідну співпрацю! — Іван Мальцев подав Маркові чарку. — І тойво… може, досить уже оцього офіціозу, Валеріане? Давай по-простому, на «ти»… Раз нас із тобою радянська влада урівняла… Зови мене Іваном. І я в образі не буду. Але тільки не на роботі, — додав, поглядаючи на Маруньку, що якраз виставляла на стіл полумиски з борщем. — Там усе має бути строго.