Острови шторму та смутку. Гадюка
- Автор: Хоган Бекс
- Серия: Острови шторму та смутку #1
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: РІДНА МОВА
- ISBN: 978-966-917-551-9
- Переводчик: Віра Кошлата
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Острови шторму та смутку. Гадюка». Краткое содержание книги:
Однак головний Гадюка стає їй поперек шляху. Підступний і нещадний, він борознить океанські простори на кораблі, мародерствує і вбиває, лишаючи по собі тільки біль і страждання. У безкраїх океанських далях він — найнебезпечніший чоловік. І він — батько Мерріан. Її місія — захищати Острови. Та чи зуміє вона вистояти за них у бою, якщо доведеться пожертвувати своєю сім’єю, домівкою, коханим і, цілком імовірно, власним життям?
«Острови шторму та смутку» — епічний роман у жанрі фентезі з відважною героїнею, гострими дилемами і закрученим сюжетом!
Ще одна перемога.
Кров досі заливає обличчя, я несамовито витираю її. Два кораблі вже на дні, із Рубі та Нестором покінчено, але батькове судно досі близько і продовжує переслідування.
— Гарний постріл! — захоплено вигукує Ґрейс, заряджаючи мого пістоля. — Як гадаєш, поцілиш двічі?
Я ствердно киваю, але катер немилосердно підкидає на бурхливій воді, тож я не певна, що вдасться добре прицілитися.
Ґрейс також це розуміє і гукає Броннові:
— Що ти не робив би, роби це швидше!
— Попереду фіорд! — гукає він.
Ми біжимо до нього за штурвал, але неосяжність води попереду не надто мене втішає. Принаймні, на їхньому шляху випаде стільки ж рифів, скільки й на нашому. Тепер буде значно важче від них відірватися.
— Тобі не під силу мене обігнати! — вітер доносить рокіт батькового голосу. — Ти й так привів мене до неї, Бронне! Як легко було це передбачити! За твою зраду я випущу тобі нутрощі і з'їм їх сирими! Ти чуєш мене?
Я дивлюся на Бронна — він так звів щелепи, що йому, мабуть, болить. Що такого у його поведінці за всі ці роки побачив мій батько, чого не помітила я?
— Благаю, скажи, що в тебе є план! — Ґрейс промовляє до Бронна.
— Звісно! — каже він. — Пильнуйте, аби не випасти за борт!
У нас навіть немає часу спитати, що він має на увазі, бо він кермує вбік так сильно і так несподівано, що наше судно отримує горизонтальний удар, і мені здається, що ми зараз перекинемося.
Чутно, як об скелю в друзки розбивається дерево, і моя перша думка: «Це ми!» А тоді ми вирівнюємося і я оглядаюся навкруги. Бронн помітив риф, що вигулькнув на поверхні води і, зробивши в останню секунду поворот, заманив туди батька.
Батьків корабель розтрощив свій каркас об гостру скелю, і йому вже нема куди поспішати.
Розкат його люті доноситься аж сюди.
— Мерріан! — вітер розносить його прокляття. — Все, що зараз відбувається, лягає на твою відповідальність. Я змушу їх страждати! Вони на колінах благатимуть в мене смерті. Через тебе!
Я вихоплюю у Ґрейс пістоль і стріляю у напрямку свого батька. Знаю, що кулі до нього не долетять, просто хочу дати йому відповідь, яку він зрозуміє…
Ґрейс ніжно торкається мого плеча:
— Ходімо! Я приведу тебе у норму!
Поки вона риється у ящиках, я розтягуюсь на палубі; від втрати крові паморочиться в голові. Але причина не лише у цьому. Батькові слова мене вразили. Я знаю, що його погрози не пусті. Не хочеться це визнавати, але я дуже боюся.
Ґрейс сідає біля мене навпочіпки.
— Я знайшла голку з ниткою, але нема чим їх продезінфікувати.
— Просто зроби це.
Вона дивиться на мене винувато й проштовхує голку мені в шкіру. Ледве стримуюся, щоб не закричати, але Ґрейс і так нелегко. Хоч ми й відірвалися від мого батька, Бронну все ще доводиться маневрувати на швидкій воді, і нас кидає з боку в бік. Шрам мене аж ніяк не прикрасить.
До того часу, як Ґрейс завершила, мені доводиться перехилятися, щоб виблювати. Але, принаймні, кровотеча зупинилася. Бронну допомога поки що не потрібна, аби лише ми його не відволікали, тож Ґрейс сідає поряд зі мною.
— Ти в порядку? — вона запитує не про поріз.
Я стуляю повіки й обмірковую відповідь. Ясна річ, що до порядку далеко! Вперше за стільки місяців я побачила свого батька і він намагався прикінчити мене. Так, я знала, що він хоче повернути мене за будь-яку ціну — але тільки зараз усвідомила, який це лютий жах.
— Що ж там такого трапилося? — її запитання просякнуте тривогою.
Ох! Вона говорить про мою бійку з Клівом. Спогади, які так непрохано зринули у моїй голові, прийшли у дуже невідповідний момент й дорого мені обійшлися. Я не хочу думати про Бріґса! Ані тепер, ані колись іще.
— Нічого! Зі мною все гаразд! — тільки-но витиснувши геть суміш жаху та сорому, я можу легко збрехати.
— Немає нічого поганого в тім, щоб почувати до них ненависть, — Ґрейс значуще дивиться на мої вкриті кірками суглоби пальців, — і це нормально — визнати, що ти вбила Бріґса. Я розумію тебе! Він украв у тебе дещо безцінне. Але тобі потрібно укласти із цим мир, доки ти не загнала себе в могилу.
Невже вона завжди знала мене настільки добре? Зазирала мені прямісінько в душу, дощенту наповнену темними діяннями? Це її сприйняття виводить з тіні мене справжню, відкриту всім на позір, тож вперемішку з почуттям вини за Бріґса, я змушена захищатися.