Порожня труна
- Автор: Сувестр Пьер, Аллен Марсель
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Петро Таращук
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Порожня труна». Краткое содержание книги:
Французи П’єр Сувестр (1874–1914) і Марсель Аллен (1885–1969), юристи за фахом і журналісти за покликанням, написали понад тридцять романів про створеного їхньою фантазією невловимого злочинця Фантомаса. Всі вони логічно пов'язані між собою. Сюжетні лінії переходять з одного роману в інший, як і головні герої — Фантомас, його переслідувачі поліцейський інспектор Жюв, журналіст Фандор, його наречена Елен. Деякі другорядні персонажі з одного роману, з'являючись в іншому, виходять на перший план. Події переносяться з Франції до Голландії, Англії, Німеччини, Америки, вони охоплюють увесь світ. Найпрестижніша клініка, паризька біржа, аристократичний клуб, двір королеви Голландії, вельможні родини, Французький монетний двір, паризьке й лондонське дно суспільства, дворянські замки і селянські ферми, паризьке підземелля і президентський палац — усе це арена зухвалих і жахливих злочинів Фантомаса, який прибирає подобу фінансиста, санітара, аристократа, слуги чи просто волоцюги. Авторський вимисел накладається на сучасні авторам події, в них згадуються реальні особи, через що неймовірні пригоди виглядають дуже правдоподібними. Все це в поєднанні з напруженими й динамічними сюжетами й стало причиною надзвичайної популярності романів про «Генія злочину».
Перший із серії цих романів, який так і називався «Фантомас», вийшов у світ 1911 року і мав шалений успіх. Видавці вимагали продовження й автори поставили літературний процес на потік. Протягом кількох років вони щомісяця випускали детектив на двісті сторінок. Крикливі назви зразу привернули увагу читачів, ними захоплювалися представники всіх верств, популярність поширилася по всьому світі, їх перекладали багатьма мовами.
Роман «Порожня труна» було написано в 1913 році. Він є продовженням попереднього; деякі події, описані в ньому, одержують своє завершення, інші — виринатимуть у наступних. Жорстокий, підступний, невблаганний «Геній зла» заради грошей готовий на все. Йому протистоять інспектор Жюв і його друг Фандор. Боротьба йде не на життя, а на смерть, але в останню мить, коли, здається, хтось із них уже приречений, непередбачений випадок рятує його. Вони залишаються живими, щоб продовжити своє суперництво на сторінках наступного роману.
— Для чистого сумління, — бурчав Жюв, — я будь-що мушу побачити дитину.
Досі він стояв на сходовому майданчику, а тепер підійшов до дверей, з-за яких долинав голос Дропа, збираючись зазирнути в замкову шпарину.
Намір був добрий, та, як на те, нездійсненний з простої причини. Замок був із секретом, отож шпарини, в яку так хотів зазирнути Жюв, не було.
— Не щастить, та й годі, — виснував інспектор.
І вже підніс руку до дзвінка, щоб дізнатися про все зразу, заскочити Дропа зненацька, розгадати дивну таємницю, коли раптом почув, як Дроп каже дитині.
— Ну що ж, слухайся, не плач, грайся з ляльками, а мені треба йти.
Жюв відскочив від дверей.
— Прокляття! — буркнув він. — Уже виходить.
І кинувся сходами вниз, тож, коли відчинилися двері, Жюв був двома поверхами нижче. «Ще б трохи, і мене заскочили на гарячому, під дверима. Треба, щоб Дроп мені вірив і, тим паче, не запідозрив». Жюв спускався сходами вже неквапом, тоді як Дроп майже біг і невдовзі наздогнав Жюва. Побачивши інспектора, він, звісно, неабияк здивувався.
— Жюве, це ви? — спитав лікар. — Що ви тут робите? Може, прийшли до мене?
— До вас, — потвердив Жюв. — Та через свою звичайну неуважність проминув ваш поверх і оце спускаюсь.
Пояснення було природним, і Дропа, здавалося, воно цілком задовольнило.
— Може, принесли мені щось важливе? Ви вже хоч щось довідались? Щось знайшли?
Жюв тим часом нишком приглядався до хірурга. «Дивний чоловік, — міркував він, — і роль грає майстерно… Ніхто б і не повірив, що саме він знає про все найкраще… Поводиться так, немов голоси мені причулися, а дитини й не бачив».
А в Дропа, поки він розмовляв із Жювом, чоло насупилося, в очах зблиснула тривога. А коли лікар запитував: «Нема якихось новин? Чи є хоч маленький слід?» — голос його тремтів, ніби й справді сподівався, що Жюв принесе йому щось незвичайне.
Жюв заперечливо похитав головою, ще й сказав:
— Ні, любий друже, я ще нічого не знаю. Однак гадаю, що вже вийшов на слід.
Чоло Поля Дропа враз проясніло, очі спалахнули радістю.
— Тільки б ви не помилилися, — зітхнув він. — Я так хочу побачити знову свого маленького Убера.
Чоловіки підходили до дверей приватного помешкання Поля Дропа, й інспектор гарячково думав, як би його чемно запитати в хірурга, чому той спускався згори. Та часу на роздуми Дроп не дав. Перемінившись на обличчі, він мовив:
— Кажете, вийшли на слід? Що ж, тим ліпше… час підганяє, хвилини, навіть секунди можуть бути вирішальними.
Голос Дропа бринів якось дивно, і Жюв чомусь подумав, що лікар зараз, мабуть, зізнається. Проте помилився, бо Поль Дроп додав:
— Зайдімо, пане Жюв, до мене, я повідаю вам щось украй важливе. Заходьте! Я мушу розповісти вам, що зі мною сталося.
Жюв мовчки вклонився й подумав: «Ну от… Дроп тепер заговорить».
Хірург невимушено витяг із кишені в'язку ключів і відімкнув свої покої. Розкішно оздобленим коридором провів інспектора до свого кабінету й щільно причинив подвійні, оббиті шкірою двері, що оберігали від шуму й чужого вуха; ввімкнув електричну лампу, темний абажур якої пропускав тільки тьмяне світіння. Дроп указав інспекторові на стілець, а сам, заклавши руки за спину, дедалі похмурніючи, мовчки заходив з кутка в куток.
Жюв тим часом скинув плаща й капелюха. Сів, удаючи, ніби зацікавився великою картиною, на якій до стрімкої річечки пастух пригнав череду гладких чорних корів. Хоч насправді уважно стежив за господарем.
Походивши якийсь час, Дроп нараз зупинився перед інспектором.
— У тому, як зник Убер, є щось дивне… Певно, тут якась страшна й незбагненна таємниця. Пане Жюв, я такий нещасний…
Жюв завважив, що на віях чоловіка Амелі Дроп зблиснули сльози. «Що він у біса хоче мені розказати», — дивувався інспектор. Але не озвався і словом, — навпаки, незворушно сидів собі на стільці.
— Я такий нещасний, — знову почав Поль Дроп, — що й не знаю, чи виборсаюся колись із цієї халепи… Пане Жюв, сьогодні я став жертвою найпідступнішого, найжахливішого нападу… Ви нізащо не вгадаєте, що сталося.
— Ні, не вгадаю, — лагідно потвердив Жюв. — Кажіть, повідайте геть усе, а я наперед обіцяю вам свою підтримку й допомогу.
Жюв, хоч і досі певний, що Поль Дроп безсоромно бреше, побиваючися за малим Убером, усе ж відчув, що лікар таки збуджений і справді страждає, що його горе не вдаване, що в лікаревій душі точиться страшна й руйнівна боротьба, відбувається жахлива внутрішня драма.
Поль Дроп знову заходив по кімнаті, стомленим, кволим голосом провадячи далі:
— Я спершу вагався, чи варто вам про це казати. Гадав, що ви мені не повірите. Бо й чим ви мені, зрештою, зарадите? Я не бачу ніякого виходу. — І заламуючи руки, зітхнув: — Якби ж то я принаймні був багатий!..