Порожня труна
- Автор: Сувестр Пьер, Аллен Марсель
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Петро Таращук
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Порожня труна». Краткое содержание книги:
Французи П’єр Сувестр (1874–1914) і Марсель Аллен (1885–1969), юристи за фахом і журналісти за покликанням, написали понад тридцять романів про створеного їхньою фантазією невловимого злочинця Фантомаса. Всі вони логічно пов'язані між собою. Сюжетні лінії переходять з одного роману в інший, як і головні герої — Фантомас, його переслідувачі поліцейський інспектор Жюв, журналіст Фандор, його наречена Елен. Деякі другорядні персонажі з одного роману, з'являючись в іншому, виходять на перший план. Події переносяться з Франції до Голландії, Англії, Німеччини, Америки, вони охоплюють увесь світ. Найпрестижніша клініка, паризька біржа, аристократичний клуб, двір королеви Голландії, вельможні родини, Французький монетний двір, паризьке й лондонське дно суспільства, дворянські замки і селянські ферми, паризьке підземелля і президентський палац — усе це арена зухвалих і жахливих злочинів Фантомаса, який прибирає подобу фінансиста, санітара, аристократа, слуги чи просто волоцюги. Авторський вимисел накладається на сучасні авторам події, в них згадуються реальні особи, через що неймовірні пригоди виглядають дуже правдоподібними. Все це в поєднанні з напруженими й динамічними сюжетами й стало причиною надзвичайної популярності романів про «Генія злочину».
Перший із серії цих романів, який так і називався «Фантомас», вийшов у світ 1911 року і мав шалений успіх. Видавці вимагали продовження й автори поставили літературний процес на потік. Протягом кількох років вони щомісяця випускали детектив на двісті сторінок. Крикливі назви зразу привернули увагу читачів, ними захоплювалися представники всіх верств, популярність поширилася по всьому світі, їх перекладали багатьма мовами.
Роман «Порожня труна» було написано в 1913 році. Він є продовженням попереднього; деякі події, описані в ньому, одержують своє завершення, інші — виринатимуть у наступних. Жорстокий, підступний, невблаганний «Геній зла» заради грошей готовий на все. Йому протистоять інспектор Жюв і його друг Фандор. Боротьба йде не на життя, а на смерть, але в останню мить, коли, здається, хтось із них уже приречений, непередбачений випадок рятує його. Вони залишаються живими, щоб продовжити своє суперництво на сторінках наступного роману.
— Фантомас!
Страшні звуки виповнили щільно зачинений кабінет, відбивалися від стін, лиховісно відлунюючи, потверджуючись й посилюючись:
— Фантомас!
Вимовляючи ім'я Володаря жаху, Генія злочину, Господаря зарізяк, Себастян Перрон немов почув ціле ревище зойків, стогонів, розпачливих криків і волань умирущих:
— Фантомас!
Невже й справді Себастян Перрон стояв віч-на-віч зі страшним злочинцем? Невже й справді до нього прийшов Фантомас, — чого йому від Перрона треба?
Той, проте, підступив іще ближче. Дивна річ, злочинець, дарма що його життя залежало від першого зойку судді, від його крику про поміч, нітрохи не квапився й не виказував занепокоєння. Фантомас, якщо це справді був він, ніби зайвий раз пересвідчувався в своїй безкарності. Здавалося, він і розраховує на жах, який викликає сама його поява, щоб ті, хто бачив його, цілковито втрачали самовладання; у них не тільки не було можливості, навіть не виникало бажання опиратись.
Усе ж ця дивна німа сцена тривала зовсім недовго. Таємничий відвідувач ніби й не квапився, а насправді діяв досить швидко. Він скидався на автомат, його рухи були точні й впевнені, немов у актора, що всоте грає завчену роль.
— Жодного слова, пане суддя, — зненацька озвався злочинець, — і ніяких рухів. Не пробуйте дзвонити; я, звичайно, обачливо перерізав електричні дроти. І не сподівайтеся, що вам допоможе ваш служник: заходячи, я дав йому добрячого хабара, сказавши, щоб нас ні в якому разі не турбували. Тому й заходив задки; крім того, зізнаюсь, мусив натягнути каптур, аби розмовляти з вами, не боячись ніякої небезпеки.
Чоловік посміхнувсь і, невимушено поклавши капелюха на камін, дістав із кишені невелику блискучу річ, — переляканий суддя за хвилю збагнув, що то револьвер великого калібру.
— Якщо вам забракне глузду, — додав незвичайний відвідувач, — то я муситиму вдатися до засобів, які, запевняю, мені огидні… Заспокойтеся, я не заподію вам лиха. Я прийшов лише поговорити. То будете мене слухати?
Суддя так зблід, знесилів і розгубився, що йому відібрало мову. Відвідувач це помітив.
— Пане Перрон, — почав він знову, — мовчання — це згода. Його я так і розцінюю. Я прийшов поговорити… Що ж, говорімо.
Відвідувач умостився у фотелі й змахнув рукою, мовби щось пригадавши.
— Ох, перепрошую! — сказав він. — Я й забув, що треба пильнуватися.
Нітрохи не збентежившись, незнайомець підійшов до дверей і взяв їх на засув. Потім знову вмостився навпроти Себастяна Перрона, і той, сполотнілий, як мара, мало не зомлів.
— Говорімо ж, — повторив прибулець. — І, як кажуть, не багато, але добре…
Після такого дивного вступу чоловік у каптурі прокашлявся, мов промовець, що хоче звірити делікатну таємницю.
— Пане суддя, — повів він далі, — оскільки ви вчинили мудро й слухаєте мене, то перейду прямо до діла, не гаючи часу, який ви повинні присвячувати суддівському фаху. Та й повідаю я вам украй просте. Я не сумніваюсь, що, коли людина тямуща, ми швидко дійдемо обопільної згоди.
Себастян Перрон уже трохи отямився. Доти приголомшений цією фантастичною заявою, він раптом розлютився, усвідомивши, що став жертвою зухвалого замаху.
— Добродію, — заговорив Перрон, намагаючись вимовляти слова якомога твердіше, — не знаю, про яку згоду ви кажете, але я не стерплю…
Відвідувач урвав його.
— Замовкніть, — кинув він грубо, проте відразу полагіднішав: — Пане Себастян Перрон, ваші слова нерозважливі. Отже, ви не потерпите? І що це означає? Коли коряться, про терпець забувають. А ви мені коритесь… Затямте, на моєму боці сила, ви в моїй цілковитій владі, тож не здумайте опиратись. Це зашкодить і вам, і вашому синові.
Себастян Перрон аж скинувся.
— Моєму синові! — хрипко згукнув він. — Ви щось про нього знаєте?
І бідолаха, вражений у самісіньке серце, затремтівши чи то від страху, чи то від надії, благально склав руки, не розуміючи, звідки цей чоловік — Фантомас чи начебто Фантомас — знає про його сина, маленького Убера, що так таємниче зник.
Відвідувач спокійно потвердив:
— Атож, вашого сина… То як, говорити далі?
У Себастяна Перрона вже не виникало й думки про опір. Він був ладен на все, на найганебніше приниження, найтяжчі муки, аби тільки дізнатися, що стоїть за цими, такими несподіваними відвідинами.
— Кажіть, кажіть! — благав він.
Незнайомець схвально кивнув головою:
— Бачу, що ми порозуміємось… — І відкинувшись назад, зручніше вмостившись у фотелі, заклавши ногу на ногу, чоловік у каптурі повів далі: