Порожня труна
- Автор: Сувестр Пьер, Аллен Марсель
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Петро Таращук
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Порожня труна». Краткое содержание книги:
Французи П’єр Сувестр (1874–1914) і Марсель Аллен (1885–1969), юристи за фахом і журналісти за покликанням, написали понад тридцять романів про створеного їхньою фантазією невловимого злочинця Фантомаса. Всі вони логічно пов'язані між собою. Сюжетні лінії переходять з одного роману в інший, як і головні герої — Фантомас, його переслідувачі поліцейський інспектор Жюв, журналіст Фандор, його наречена Елен. Деякі другорядні персонажі з одного роману, з'являючись в іншому, виходять на перший план. Події переносяться з Франції до Голландії, Англії, Німеччини, Америки, вони охоплюють увесь світ. Найпрестижніша клініка, паризька біржа, аристократичний клуб, двір королеви Голландії, вельможні родини, Французький монетний двір, паризьке й лондонське дно суспільства, дворянські замки і селянські ферми, паризьке підземелля і президентський палац — усе це арена зухвалих і жахливих злочинів Фантомаса, який прибирає подобу фінансиста, санітара, аристократа, слуги чи просто волоцюги. Авторський вимисел накладається на сучасні авторам події, в них згадуються реальні особи, через що неймовірні пригоди виглядають дуже правдоподібними. Все це в поєднанні з напруженими й динамічними сюжетами й стало причиною надзвичайної популярності романів про «Генія злочину».
Перший із серії цих романів, який так і називався «Фантомас», вийшов у світ 1911 року і мав шалений успіх. Видавці вимагали продовження й автори поставили літературний процес на потік. Протягом кількох років вони щомісяця випускали детектив на двісті сторінок. Крикливі назви зразу привернули увагу читачів, ними захоплювалися представники всіх верств, популярність поширилася по всьому світі, їх перекладали багатьма мовами.
Роман «Порожня труна» було написано в 1913 році. Він є продовженням попереднього; деякі події, описані в ньому, одержують своє завершення, інші — виринатимуть у наступних. Жорстокий, підступний, невблаганний «Геній зла» заради грошей готовий на все. Йому протистоять інспектор Жюв і його друг Фандор. Боротьба йде не на життя, а на смерть, але в останню мить, коли, здається, хтось із них уже приречений, непередбачений випадок рятує його. Вони залишаються живими, щоб продовжити своє суперництво на сторінках наступного роману.
— Шановний добродію, я прийшов до вас із пропозицією… Вона, мабуть, неабияк засмутить вас, але щоб відшкодувати прикрість, я приніс звістку, що неабияк втішить вас. Добродію, ваш рідний син, малий Убер, не загинув.
— Не загинув?!
Захлинаючись від радості, нетямлячися від щастя, Себастян Перрон без угаву повторював останні слова відвідувача:
— Не загинув? Не загинув? Убер живий?.. О Господи!
Незнайомець підвів руку, заспокоюючи його.
— Убер живий, — з притиском приказував він, — проте у великій небезпеці. Убер, любий пане, у мене в руках, точніше, в руках особи, що попросила мене прийти сюди.
— Якої?.. Якої?.. — аж хрипів суддя.
Його співбесідник посміхнувся:
— Тільки без дурниць, любий пане. Адже знаєте, що я вам не назову жодного імені.
Та Себастян Перрон нетерпеливився.
— Ет! Чхав я на те! — кричав він. — Я все прощу, не відкриватиму слідства, тільки поверніть мені дитину.
Чоловік знову посміхнувся.
— Тихіше, тихіше, — глумився він. — Такі складні питання, а вам кортить мерщій їх розв'язати… Добродію, ви хочете мати свого сина? Що ж, коли я перед вами, то саме для того, аби віддати вам дитину…
— Ох! Вік дякуватиму вам…
— Віддати вам дитину з однією умовою.
— Я пристаю на що завгодно.
— Умова цілком формальна… — Незнайомець раптом заговорив твердо і ясно: — Убера викрадено з певною метою… Я віддам вам Убера через двадцять чотири години після того, як ви заплатите мені сто тисяч франків. Ви і згодні?
Себастян Перрон відсахнувся.
— Сто тисяч франків? — перепитав він. — Та ви збожеволіли… Звідки і в мене такі гроші?
— Позичте.
— Я ж нікого не знаю.
— Це вже ваш клопіт.
— Який жах!
— Мене це не обходить.
Вибалушивши очі, заціпенівши від такого удару, Себастян Перрон утупився в свого страшного співрозмовника. Він бачив, що чоловіка в чорному трико годі вблагати, й помітив, як той підводить на нього правицю з револьвером.
Незнайомець провадив далі:
— Я вже казав, любий пане, і повторюю ще раз: вашого сина віддадуть, коли ви заплатите сто тисяч франків. Ми ж чоловіки, і треба називати речі своїми іменами. Пане Себастяне Перрон, для вас я шантажист… Я вас просто шантажую, даючи… даючи… Дайте мені сто тисяч франків, і я поверну вам сина… А ні, то я вб'ю його… Це ж так просто, ясно, зрозуміло… Даю на роздуми п'ять хвилин.
Себастян Перрон на такий страшний ультиматум мало не збожеволів із розпуки. Від нього вимагають сто тисяч франків за його маленького Убера. Та якби він мав ті гроші, то з радістю їх віддав би. На лихо, Себастян Перрон не мав статків. То був чоловік, про якого й справді годилося казати, що він тягнувся з останнього. Звісно, посада його висока й почесна, але, як і всім і державним службовцям, платили йому вкрай мало. Живучи на саму платню, Себастян Перрон, попри невибагливість, мусив витрачати майже весь заробіток. Та й потреби не було ощадити на старість, оскільки мав право на урядову і пенсію.
Сто тисяч франків… Це ж для нього нечувана сума, він ніде не знайде таких грошей. Господи! В кого їх просити? Хто позичить таку силу грошей? Як бути?
І суддя, який не раз розбирав справи про шантаж, раптом збагнув, яку і нелюдську, сатанинську владу мають ошуканці над чесними людьми. А не дати грошей — це приректи сина на очевидну смерть. Обіцяти ж їх — обіцяти нездійсненне.
Себастян Перрон миттю перебрав подумки всіх, до кого ходив, кого хоч трохи знав і хто міг би дати потрібні гроші. Де б знайти якогось кредитора? Немов крізь сон почувся голос незнайомця:
— Минуло вже три хвилини… Лишилося дві.
Себастянові здалося, що от-от він зомліє від напруження.
— Це жахливо, — забелькотів він. — Треба…
І раптом зважився:
— Гаразд. Коли йдеться про життя мого сина, вагатися годі. Я дам вам сто тисяч франків. Але теж з однією умовою.
Шантажист уклонився.
— Якщо я зможу її прийняти, добродію…
— Зможете, — запевнив суддя. — Ось послухайте. Я дам вам сто тисяч франків за умови: ви самі вкажете місце, де я передам вам гроші. Але на місце, яке оберете, і де, звісно, вживете застережних заходів, аби не важити життям, ви мусите привести мого сина. «Даючи, даючи», — казали ви. Згоден із вами: я даю вам гроші, а ви приводите дитину. Тобто обмін має відбутись одразу.
Суддя ще не скінчив, як шантажист усміхнувся.
— Слушно, — відказав він. — Ваше прохання справедливе, а що ми люди ділові, то пристаю на вашу умову. Бо ж і ви прийняли мої вимоги. Коли ви зможете заплатити?
Себастян Перрон тяжко замислився.
— Мабуть, через… чотири дні.