Дівчата зрізають коси. Книга спогадів
- Автор: Подобна Євгенія
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Люта справа
- ISBN: 978-617-7420-39-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Дівчата зрізають коси. Книга спогадів». Краткое содержание книги:
Ці історії було записано з листопада 2017 до липня 2018 року воєнною кореспонденткою Євгенією Подобною.
Збірник спогадів “Дівчата зрізають коси” підготовлено в рамках проекту Українського інституту національної пам’яті “Усна історія АТО”.
В Авдіївці я провела 4 місяці. Потім — ротація у Кримському на Луганщині. Плюси Авдїівки були в тому, що 10 хвилин — і ти вже в місті. Можна було, їдучи у справах, заїхати купити собі шоколадку чи підстригтися. Там, у самому місті, — банкомати, магазини, відносно мирне життя. Там цілодобово було світло. У Кримському світло лише від генераторів, які працюють на бензині. Його треба економити. Тож світло в нас так — підзарядити рації, телефони, батарейки. Тут — поле, степ, бліндаж.
Зараз я вже не єдина жінка в підрозділі. Нас на рації здебільшого саджають. Але й дрова носимо, і воду, і їсти готуємо. У нас таки переважно дівчата готують їсти, бо хочеться розвантажити хлопців по максимуму.
Мій позивний — «Холєра». Якби я вибирала — була б якась «Квіточка» чи «Зірочка». Я довго противилась, але цей позивний причепився до мене ще з часів волонтерства, коли я у 2015-му привозила допомогу хлопцям. Приїхала така — чобітки, джинси, курточка з хутром… А хлопці, які були на спостережному пункті: «Холєра ясна! Хто до нас приїхав!» Так і причепилася та «Холєра».
З позивними в нас пов’язана купа історій. Був один хлопець, весь час говорив: «Капєц». От і дали йому позивний «Капєц». А він насупився — мовляв, не хочу такий позивний. Ну, кажу, значить, треба тобі щось робити, щоб інший був… І от полігон, навчання, і по рації передають: «Капєц» — «Кепу». Командування все в шоці. Ми, звісно, пояснили, що нічого з «Кепом» не сталося, що «Капєц» — це позивний. А коли вже вийшли в зону, він командиром став, дуже хорошим, і позивний у нього тепер «Палич».
Місцеві були різні. В Авдіївці я зустріла багатьох людей хороших, проукраїнських, познайомилася з місцевими волонтерами. З деякими ми досі спілкуємось. Одна цими днями прислала мені сюди з Авдіївки магнітики на згадку. Про авдіївчан залишилися гарні спогади. В Кримському я менше стикаюся з місцевими, бо ми стоїмо досить далеко від селища. І людей тут доволі мало, здебільшого старенькі. Малечі мало, хоча школа працює. Коли зустрічаємось у магазині чи в сільраді, вони до мене доброзичливі.
Найстрашніші обстріли — це коли по рації викликають медиків. Незалежно від того, з чого, скільки часу стріляють. Найстрашніше тут — готувати довідку-доповідь на загиблого бійця. Першим з наших був Рома Нетеса — він загинув 6 липня 2016 року, через тиждень після мого заходу в зону. Йому було 19! От це страшно. Що робити, як батькам про це сказати? Була людина, півгодини тому її бачила, а тепер її немає. Чи пережила я смерть хлопців? Таке не переживеш. Кажуть, час лікує. Він не лікує. Сняться інколи хлопці, приходять уві сні, розповідають щось… Ми не повинні їх забувати. Ні мертвих, ні живих. Вони виконують таку роботу! Не для себе, не для своїх сімей. Спілкуюся з рідними наших загиблих хлопців. Вони вітають з усіма святами. Їду в Полтаву — можемо з ними побачитись. Як я можу когось із них забути, якщо вони наші?
Вже під час служби я вийшла заміж. З чоловіком ми були знайомі давно, ще у Полтаві. Якось я зателефонувала йому по роботі, а він сказав, що зараз в АТО. А потім, коли я вже почала збиратися, подзвонила порадитись, що із собою взяти, що купити для роботи. Він радив, підтримував, підказував. Спілкувались, спілкувались… і доспілкувалися до того, що він одягнув мені обручку.
Ми служимо в різних підрозділах. Вони стояли недалеко від Авдіївки, коли ми воювали там, і раз на місяць ми зустрічалися на «Новій пошті», забираючи посилки. Ото такий у нас був «канфєтно-букєтний» період. Зустрічі романтичні по 10–15 хвилин. Зараз бачимось у відпустках — 30 днів на рік. Намагаємось розбивати відпустки, щоб частіше зустрічатись.
Він, звісно, говорив, що не хоче, аби я йшла на війну. «Але ти така, що все одно зробиш, як задумала, тож моя справа — підтримати тебе. Переконувати ні в чому не буду — ти вже доросла людина». Так він мені сказав, і я вдячна йому за це. До побратимів не ревнує. В нас абсолютна довіра.