#Галябезголови
- Автор: Дашвар Люко
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-7671-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «#Галябезголови». Краткое содержание книги:
— Тьоть Аню! — ошелешена Лєнка Гвоздовська побачила Анку, яка так і стояла на ґанку перукарні, підійшла до неї. — Що відбувається? Хто це?
— Думаю, дитино, це велика скіпка у затятівській задниці! — сказала Анка Сулима. — Невістка Андрія Івановича Чорнобая.
— Та пішла вона! — Лєнка з проблемою розібралася швидко. — Не будемо ж ми через цю дурну святковий день собі псувати?! — глянула на Анку зацікавлено. — Ви зі мною про щось поговорити хотіли. А про що? Про Сашка?
Анка напружилася: надзвичайна подія біля перукарні дещо підкорегувала плани.
— Пусте, Лєно. Нічого важливого. Іншим разом поговоримо, — Анка кинула прикрий погляд на медсестру, на одноногого Толю, який на милицях — красивий і підстрижений — човгав геть, на юрбу затятівських красунь різного віку, які тирлувалися у перукарні.
Пішла собі.
— А зачіска?! — гукнула їй услід Лєнка Гвоздовська.
Анка лиш хитнула головою: яка в біса зачіска, коли серце стискається від поганих передчуттів?.. От же біда!
Новина про зухвалу і нахабну невістку хазяїна бази відпочинку, яка поселилася у його добротному зрубі, накрила містечко дев’ятого березня під вечір. Чорнобай зрозумів те, коли в’їхав у Затятове і побачив майстровитого ґазду Петра Кононенка: не тільки на око безпомилково ставив діагноз будь-якій побутовій техніці, а й лагодив її, у тому числі і на «Леваді». Чоловік ішов собі вулицею, та, коли уздрів позашляховик Чорнобая, зупинився, замахав йому. Чорнобай поважав неговіркого майстра: той без поважної причини руками не розмахував би. Зупинив автівку.
— Що сталося, Петре?
— Чуєте, Андрію Івановичу! — чоловіки хоч і були приблизно одного віку — обом під п’ятдесят, та свій соціальний статус чітко усвідомлювали, тому Кононенко звертався до Чорнобая на «ви». — Ви невістці своїй поясніть, щоб вона тут нам своїх правил не встановлювала, бо наші ж баби — без гальм. Якщо вже їм віжка під хвіст потрапить, ніхто їх не зупинить: ані здоровий глузд, ані Господь Бог.
Андрій Іванович Чорнобай п’ять років базувався у Затятовому, тож про особливості ментальності місцевих жителів знав з власного досвіду.
— Усе так погано? — спитав Кононенка.
— Є трохи… — Петро спробував пом’якшити удар.
Чорнобай подякував майстрові за попередження і, замість того аби їхати додому, повернув до бази.
— Казимиро Теодорівно, — крутив кермо, одночасно говорив з Казидорівною по мобільному. — Під’їдьте на базу. Поговоримо.
Дістався бази. Ходив берегом озера, чекав на пані Хитрук, усе намагався оцінити результати своєї майже триденної подорожі до Києва: чи прояснилося після неї у мізках?!
Рішення їхати до столиці у пошуках лікаря, який візьметься лікувати невістку і сина, було спонтанним, панічним і невідворотним. «Лікар! Потрібен нормальний лікар, який стане не “консультувати”, бо такі “консультанти”, мать їх, хай краще одне одного консультують! Лікар має лікувати, а не консультувати!» — колотилося у мізках. Залишив Галю під наглядом Казидорівни, зірвався — скільки їхав до Києва, стільки розмірковував: з якого боку починати проблему вирішувати? Логіка підказувала: звернися до приватної клініки, де тебе самого знають, як облупленого, надають кваліфіковану й ефективну допомогу щоразу, коли ти звертаєшся!
— Ні! Ні… — шепотів, бо зрозумів, як боїться Галя будь-якого розголосу.
Дістався столиці, зупинився у своїй київській квартирі на Печерську і перш за все зателефонував Тьомі.
«На даний момент абонент не може прийняти ваш дзвінок…»
— Ясно! — пробурмотів. — Старий номер відімкнув, а новий батькові так і не надіслав!
Засмучуватися часу не мав, але і не знайшов нічого кращого, ніж усе ж таки зателефонувати до приватної клініки, де сам лікувався у разі потреби.
— Ні, дівчата! Зі мною — все гаразд, — недолуго пояснював менеджеркам з ресепшена. — Дякую, що турбуєтеся. У мене приятель хоче обслідуватися на СНІД. Куди йому звертатися?
За п’ять хвилин уже мав контакти міського центру профілактики та боротьби зі СНІДом, кількох кабінетів «Довіри» і навіть клініки Інституту епідеміологічних та інфекційних хвороб імені Л. В. Громашевського. І з чого почати?
Почав із сайту міського центру профілактики та боротьби зі СНІДом. Подумав: це ж правильно — ознайомитися з інформацією про ВІЛ-СНІД, аби бути в курсі і не ставити лікарям дурних запитань.
— «Близько 1500 тисяч нових випадків ВІЛ-інфекції реєструється щорічно у м. Києві…» — прочитав. Волосся дибки. Твою наліво… Серйозно? Реально — півтора мільйона нових випадків тільки у Києві щороку? Чи просто помилилися, а у реальності — півтори тисячі? А хіба півтори тисячі — мало?