Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)
- Автор: Маркес Габриэль Гарсия
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7654-20-8
- Переводчик: Галина Владимировна Грабовская
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)». Краткое содержание книги:
Тематика п’ятдесяти текстів «Скандалу…» багатосяжна: від політичних переворотів до «особистого Гемінґвея» Маркеса і перукаря президента, від літературщини, привидів минулого й майбутнього та розповіді про те, як пишуть романи, — і до інсайтів, феномену телепатії й таємниці містичної історії, якій він, один із найвизначніших письменників Латинської Америки, не зміг дати назви.
У моторошній тиші о дев’ятій вечора спека піднялась до нестерпного градуса. Буркарт розчинив вікна і двері, але відчув задуху через сухість атмосфери і щоразу різкіший запах. Він ретельно обрахував свій літр води і залишив п’ять кубічних сантиметрів, щоб завтра поголитися. Для нього то була найголовніша проблема: щоденне гоління. Спрага, породжена сухими харчами, починала шкодити його організмові. За порадою національного радіо він відмовився від солених продуктів. Але був певен, що завтра його організм почне подавати ознаки виснаження. Він повністю роздягнувся, випив ковток води і ліг долілиць у розпечене ліжко, відчуваючи у вухах глибоку пульсацію тиші. Подекуди заціпеніння комендантської години розривала далека сирена машини швидкої допомоги. Буркарт заплющив очі і вимарив, як він заходить в порт Гамбурга на чорному кораблі з білою смугою, намальованою на борту люмінесцентною фарбою. Коли корабель причалював, він почув далекий гамір пристані. Відтак прокинувся, переляканий. Відчув, як по всіх поверхах будинку людський тлум мчить надвір. У вікно віяло теплим і чистим дощем. Минуло кілька секунд, заки він усвідомив, що відбувається: лило як з відра.
11 квітня 1958 року,
«Моменто», Каракас
Злигодні письменника
Писати книжки — самогубне ремесло. Жодне не вимагає стільки часу, роботи, такої посвяти порівняно з безпосередніми прибутками. Не думаю, що є багато читачів, які, прочитавши книжку, запитають себе, скількох годин мордувань і родинних незгод коштували авторові ці двісті сторінок і скільки він отримав за свою роботу. Щоб довго не розводитися, варто сказати тим, хто цього не знає, що письменник отримує всього десять відсотків від того, що покупець платить за книжку в книгарні. Тож читач, який купив книжку за двадцять песо, на прожиток письменникові пожертвував лише два песо. Решту забрали видавці, які взяли на себе ризик це видати, а потім дистриб’ютори і книготорговці. Це здаватиметься ще несправедливішим, якщо подумати, що найкращі письменники — це ті, що зазвичай пишуть менше, а курять більше, тому нормально, що для написання книжки на двісті сторінок їм треба щонайменше два роки і двадцять дев’ять тисяч двісті цигарок. І проста арифметика підказує, що тільки на куриво вони витрачають більшу суму, ніж та, яку отримають за книжку. Не дарма казав мені мій друг-письменник: «Усі видавці, дистриб’ютори і книготорговці — багаті, а всі письменники — бідні».
Ця проблема є ще критичнішою в слаборозвинутих країнах, де торгівля книжками є менш інтенсивною, однак вона не є винятково їхньою. В Сполучених Штатах, котрі є раєм для успішних письменників, на кожного автора, який в мить ока стає багатим завдяки лотереї кишенькових видань, припадають сотні непоганих письменників, приречених на довічне ув’язнення під крижаними краплями десяти відсотків. Останнім вражаючим випадком умотивованого збагачення в Сполучених Штатах є романіст Трумен Капоте з його книжкою «З холодним серцем», яка за перші тижні принесла йому півмільйона доларів роялті і схожу суму за право знімати по ній кіно. Натомість Альбер Камю, який і далі буде в книгарнях, коли ніхто вже не згадає дивовижного Трумена Капоте, жив із писання кіносценаріїв під псевдонімом, аби мати змогу і далі писати свої книжки. Нобелівська премія, яку він отримав за кілька років до смерті і яка стала заледве тимчасовим полегшенням для його родинних незгод, принесла приблизно сорок тисяч доларів — у наш час стільки коштує дім із садом для дітей. Кращу, хоча й вимушену, оборудку облагодив Жан-Поль Сартр, відмовившись від цієї премії, бо завдяки своїй позиції він здобув справедливий і заслужений престиж незалежності, який збільшив попит на його книжки.
Багато письменників тужать за давнім меценатом, багатим і щедрим паном, який утримував митців, щоб ті собі вільготно працювали. Меценати існують, хоча в іншому вигляді. Є великі фінансові консорціуми, які — подекуди для того, аби платити менші податки, іноді для того, аби позбутися іміджу акул, що сформувався щодо них у громадськості, та зрідка для того, аби заспокоїти власну совість, — призначають значні суми на підтримку роботи митців. Але ми, письменники, любимо робити те, що нам хочеться, і підозрюємо — можливо, безпідставно, — що спонсор компрометує незалежність мислення і висловлювань і породжує небажані компроміси. Я, наприклад, волію писати без хай там яких субсидій — і не лише тому, що страждаю на чудову манію переслідування, а через те, що коли починаю писати, не маю жодного поняття, з ким буду згоден, коли закінчуватиму. Було б неправильно, якби наприкінці я увійшов у суперечність з ідеологією спонсора, що є дуже ймовірним через конфліктний дух протиріччя письменників, і було би цілком неморально, якби я припадком з нею погоджувався.