Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)

На вулицях миші вмирають від спраги. Влада просить зберігати спокій

Уперше за десять років Буркарт пішов пішки у свій офіс, розташований за два кроки від міністерства зв’язку. Він не наважився скористатись автомобілем, побоюючись, що той перегріється. Не всі мешканці Каракаса були такими передбачливими. На першій же бензозаправці, він побачив чергу автомобілів і групу галасливих водіїв, що сварилися з її власником. Вони заповнили свої баки бензином у сподіванні, що їх забезпечать водою, як в нормальні часи. Але годі було щось вдіяти. Води для автомобілів попросту не було. Проспект Урданети було не впізнати: не більш ніж десять авт о дев’ятій ранку. Посеред вулиці стояли перегріті автомобілі, покинуті їхніми власниками. Бари і ресторани не відчинилися. Вони повісили на металевих шторах оголошення: «Зачинено через відсутність води». Того ранку оголосили, що автобуси виходитимуть на маршрути в години найбільшого скупчення людей. На зупинках від сьомої ранку стояли черги, розтягнуті на кілька кварталів. Решта проспекту з його тротуарами виглядала нормально, але в будівлях не працювали: всі сиділи у вікнах. Буркарт запитав одного колегу по офісу, венесуельця, що всі ці люди роблять у вікнах, і той відповів:

— Дивляться, як бракує води.

О дванадцятій на Каракас обрушилась спека. Лише тоді почалося занепокоєння. Увесь ранок вантажівки НІКГ, здатні перевозити до 20 тисяч літрів, доставляли воду у фешенебельні квартали. Разом з вантажівками-цистернами нафтових компаній в наявності було 300 транспортних засобів для перевезення води в столицю. За офіційними підрахунками, кожен з них міг зробити до семи поїздок на день. Але на заваді проекту стала непередбачена перешкода: під’їзні шляхи були запруджені з десятої ранку. Спрагле населення, передусім у бідних кварталах, накинулося на цистерни, тож довелося втрутитись поліції, аби відновити порядок. Мешканці пагорбів, зневірені, впевнені, що вантажівки не зможуть доїхати до їхніх домів, спустились униз у пошуках води. Фургонам з університетськими командами, оснащеним гучномовцями, вдалося запобігти паніці. О 12:30 глава уряду по національному радіо, єдиній радіостанції, програми якої не були обмежені, у чотирихвилинній промові попросив населення зберігати спокій. Потім дуже коротко виступили політичні керівники, голова Університетського фронту і голова Патріотичної ради. Буркарт, який п’ять місяців тому був очевидцем народної революції проти Переса Хіменеса, з досвіду знав: населення Каракаса страшенно дисципліноване. Особливо воно сприйнятливе до координованих кампаній радіо, преси, телебачення і відозв. У нього не було ані найменшого сумніву, що це населення знатиме, як реагувати і на цю надзвичайну ситуацію. Тому єдине, що його непокоїло тієї миті, була спрага. Він спустився сходами старого будинку, де розміщувався його офіс, і у вбиральні побачив дохлу мишу. Він не надав їй жодного значення. Але того вечора, коли він вийшов на балкон свого помешкання, щоб випити прохолодний напій після того, як спожив літр води, який йому достачила вантажівка-цистерна, що проїздила повз його дім о другій, на площі Естрелья він побачив якусь веремію. Зіваки споглядали жахливе видовище: з усіх домів виповзали ошалілі від спраги тварини. Коти, пси, миші виходили на вулицю, шукаючи полегкості для своїх пересохлих горлянок. Того вечора, о десятій, запровадили комендантську годину. У безголоссі жаркої ночі чувся тільки шум сміттєвозів, що виконували незвиклу роботу: спочатку на вулицях, а потім всередині будинків вони прибирали трупи померлих від спраги тварин.