Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)

— Гаразд, — мовив він, — полетимо так, але я не лишатиму відмітку, що літак летить перевантажений.

Він запхав зіжмаканий папір до кишені і дав знак, щоб ми йшли за ним.

Поки ми прямували до літака, полонений своїм вродженим страхом перед польотами і бажанням побачити Кубу, я запитав льотчика із сумнівом у голосі:

— Капітане, ви думаєте, що ми долетимо?

— Може, долетимо, — відказав він, — із поміччю Діви Марії Милосердної з Кобре.

То був обшарпаний двомоторний літак. Серед нас поширилась легенда про те, що його викрав і доправив у Сьєрра-Маестра льотчик, який дезертирував з авіації Батісти, і що той літак стояв покинутий просто неба аж до тієї ночі мого нещастя, коли його послали відшукати у Венесуелі журналістів-самогубців. Кабіна була вузька і погано вентильована, сидіння зламані, стояв нестерпний запах кислої сечі. Кожен вмостився, де міг, дехто навіть усівся на підлогу у вузькому проході між поклажею та кіно- і телевізійним обладнанням. Я не мав чим дихати, притиснувшись до вентилятора в хвості літака, але мене трохи підбадьорювало самовладання моїх товаришів. Раптом один з найспокійніших прошепотів мені на вухо крізь зціплені зуби: «Який ти щасливий, що не боїшся літати». Відтак мій страх досяг максимуму, бо я зрозумів, що всі такі ж перелякані, як я, але ховають це за такими ж незворушними, як моє, лицями.

Усередині страху перед польотами — порожнеча, щось на зразок ока урагану, де впадаєш у фаталістичну несвідомість, і це єдине, що дозволяє нам літати, не вмираючи. В моїх безконечних і безсонних нічних перельотах я досягаю цього блаженного стану тільки тоді, коли бачу у вікні оту сиротливу зірочку, яка проводжає літаки через самотні океани. Марно визирав я її тієї лихої карибської ночі з бездушного двомоторного літака, що летів крізь камінні грозові хмари, перехресні вітри, пекла блискавок навпомацки, на одному диханні наших переляканих сердець. На світанку нас настиг шквал шалених злив, літак із безконечним скреготом вітрильника, що втратив управління, завалився на бік і, трусячись в ознобі, з умитими сльозами двигунами, приземлився на аварійному аеродромі в Камаґуеї. Та щойно припинився дощ, спалахнув весняний день, повітря зробилося кришталевим, і останній відрізок шляху ми пролетіли, майже торкаючись духмяних плантацій цукрової тростини і морських водоймищ зі смугастими рибинами і вражаючими квітами на дні. Перед полуднем ми приземлились серед пишних маєтків найбагатших багатіїв Гавани: в аеропорту «Кампо Колумбія», якому згодом дали ім’я Сьюдад Лібертад, колишній твердині Батісти, де за кілька днів до того став табором Каміло Сьєнфуегос зі своєю колоною ошелешених ґвахірів[10]. Перше враження було радше комедійним, бо зустріти нас вийшли службовці старої військової авіації, які в останню хвилину перейшли на бік революції і сиділи в своїх казармах, доки у них не повідростають бороди, щоб вони стали схожими на старих революціонерів.