Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)

Не спадає на думку жодна назва

До революції мені ніколи не було цікаво побачити Кубу. Латиноамериканці мого покоління сприймали Гавану як стидкий бордель для ґрінґо, де порнографія досягла найвищого розряду публічного видовища задовго до того, як це увійшло в моду у решті християнського світу: за один долар можна було побачити жінку і чоловіка з плоті і крові, які направду кохалися на театральному ложі. Цей рай пачанґи[8] розточував диявольську музику, таємну мову солодкого життя, манеру ходити і вдягатися, цілу культуру розпусти, яка чинила радісне діяння на повсякденне життя Карибського регіону. Утім, найкраще обізнані знали, що Куба була найкультурнішою колонією Іспанії, єдиною насправді культурною, і що традиція літературних салонів і поетичних конкурсів лишалася нетлінною, поки матроси-ґрінґо справляли малу нужду на статуї героїв, а головорізи президентів республіки зі зброєю в руках вривалися в суди, щоб викрасти документи. Поряд з «Ла Семана Коміка», двозначним журналом, що його одружені чоловіки читали в туалетах потай від своїх дружин, виходили найвитонченіші в Латинській Америці мистецькі і літературні журнали. Багатосерійні мильні опери, які звучали по радіо нескінченними роками і над якими лив сльози континент, зродилися разом із жаром соняшників маячного шалу Амелії Пелаес і гекзаметрами з алхімічної ртуті Хосе Лесами Ліми. Оті різкі контрасти набагато більше збивали з пантелику, ніж допомагали зрозуміти дійсність майже міфічної країни, чия відчайдушна війна за незалежність досі не закінчилася і чий політичний вік у 1955 році усе ще був несподіваною загадкою.

Саме того року в Парижі я вперше почув ім’я Фіделя Кастро. Почув я його від поета Ніколаса Ґільєна, який потерпав від безнадійного вигнання в «Ґранд Готель Сен-Мішель», найменш брудному на вулиці дешевих готелів, де ми, ватага латиноамериканців та алжирців, чекали зворотних квитків, харчуючись злежаним сиром і вареною цвітною капустою. Кімната Ніколаса Ґільєна, як майже усі в Латинському кварталі, являла собою чотири стіни з вицвілими завісами, двома кріслами з витертого плюшу, рукомийником, переносним біде і холостяцьким ліжком на двох, де були щасливими і наклали на себе руки двоє печальних коханців із Сенегалу. Проте через двадцять років я не можу воскресити в пам’яті образ поета в тій кімнаті, що був в дійсності, натомість згадую його в обставинах, в яких я його ніколи не бачив: як в час сієсти він обмахується віялом у плетеному кріслі-гойдалці на терасі однієї з тих занедбаних хоромин цукрових заводів з чудових кубинських картин ХІХ сторіччя. У кожному разі навіть у найлютішу зимову пору Ніколас Ґільєн зберігав у Парижі дуже кубинський звичай прокидатися (без півня) з першими півнями і читати газети біля просвіту кав’ярні, заколисаний повівом бур’янів, що ними поросли цукроварні, і перебором гітарних струн шумливих світанків в Камаґуеї. Потім він відчиняв вікно свого балкона, так само як в Камаґуеї, і будив усю вулицю, викрикуючи нові вісті з Латинської Америки, перекладені з французької мови на кубинський жаргон.