Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)
- Автор: Маркес Габриэль Гарсия
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7654-20-8
- Переводчик: Галина Владимировна Грабовская
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)». Краткое содержание книги:
Тематика п’ятдесяти текстів «Скандалу…» багатосяжна: від політичних переворотів до «особистого Гемінґвея» Маркеса і перукаря президента, від літературщини, привидів минулого й майбутнього та розповіді про те, як пишуть романи, — і до інсайтів, феномену телепатії й таємниці містичної історії, якій він, один із найвизначніших письменників Латинської Америки, не зміг дати назви.
Ситуація на континенті в ту пору була дуже добре виражена на офіційному фото конгресу глав держав, що попереднього року збирався в Панамі: заледве можна розгледіти цивільного каудильйо серед шарварку мундирів і воєнних медалей. Навіть генерал Дуайт Ейзенхауер, який на посту президента Сполучених Штатів зазвичай маскував запах пороху свого серця найдорожчими костюмами з Бонд-стріт, для того історичного фото начепив на себе запальні шнури воїна на покої. Тож одного ранку Ніколас Ґільєн розчинив своє вікно і викрикнув єдину новину:
— Його скинули!
Сонна вулиця зворохобилась, бо кожен з нас думав, що скинутий — його. Аргентинці думали, що це Хуан Домінґо Перон, параґвайці — що Альфредо Стресснер, перуанці — що Мануель Одрія, колумбійці — що Ґуставо Рохас Пінілья, нікарагуанці — що Анастасіо Сомоса, венесуельці — що Маркос Перес Хіменес, ґватемальці — що Кастільйо Армас, домініканці — що Рафаель Леонідас Трухільйо, а кубинці — що Фульхенсіо Батіста. Насправді то був Перон. Пізніше, говорячи про це, Ніколас Ґільєн намалював нам безрадісну картину становища на Кубі. «Єдине, що я бачу в прийдешньому, — підсумував він, — це той хлопець, який зараз багато шамотається з боку Мексики». Він зробив паузу східного пророка і завершив:
— Його звати Фідель Кастро.
Через три роки в Каракасі здавалось неможливим, що те ім’я за такий короткий час і з такою силою проб’є собі дорогу на перший план уваги континенту. Та навіть тоді ніхто б не подумав, що у Сьєрра-Маестра назріває перша соціалістична революція в Латинській Америці. Натомість ми були переконані, що вона починає визрівати у Венесуелі, де грандіозна народна змова за двадцять чотири години зламала жахливий репресивний апарат генерала Маркоса Переса Хіменеса.
Побачене ззовні, це дійство здавалось неймовірним — через простоту його плану і швидкість та розгромну дієвість його результатів. Єдина вказівка, яку повідомили населенню, була та, щоби ополудні 23 січня 1958 року натиснути на клаксони автомобілів, зупинити роботу і вийти на вулицю скидати диктатуру. Навіть з редакції добре поінформованого журналу, багато членів якої були учасниками змови, такий наказ здавався наївним. Проте в призначену годину гримнуло могутнє ревіння одноголосних автомобільних сигналів, і в місті, де вже тоді транспортні корки були легендарними, утворився страшенний затор, а багатолюдні групи студентів і робітників кинулися на вулиці, аби камінням і пляшками чинити опір силам режиму. З сусідніх пагорбів, усипаних кольоровими ранчо, схожими на різдвяні шопки, спустилось спустошливе юрмище бідняків, яке перетворило все місто на поле бою. Коли споночіло, посеред розсіяних перестрілок і завивань машин швидкої допомоги редакціями газет розійшлася втішна чутка: родина Переса Хіменеса, сховавшись у танках, укрилась в одному посольстві. Перед самим світанком усе довкола різко стихло, а потім грянув крик незліченних людських тлумів, ударили церковні дзвони, фабричні гудки і автомобільні сигнали, з усіх вікон полилися креольські пісні, які лунали майже без упину протягом двох років фальшивих ілюзій. Перес Хіменес утік зі свого грабіжницького трону разом зі своїми найближчими поплічниками і летів у військовому літаку до Санто-Домінґо. Літак від полудня стояв із розігрітими двигунами в аеропорту Ла-Карлота, за кілька кілометрів від президентського палацу Мірафлорес, але ніхто не здогадався приставити драбину, коли прибув утеклий диктатор, за яким по п’ятах гнався дозір з таксі, які відстали від нього буквально на кілька хвилин. Переса Хіменеса, що був схожий на здоровецького малюка в рогових окулярах, ледве-ледве підняли за допомогою мотузки в кабіну літака, і під час цього затратного маневру він забув на землі свій ручний саквояж. То був звичайний саквояж, з чорної шкіри, в якому були гроші, які він затаїв на свої кишенькові витрати: тринадцять мільйонів доларів в банкнотах.
Відтоді і увесь 1958 рік Венесуела була найвільнішою країною на всьому світі. Здавалось, то була справжня революція: щоразу, коли уряд прозирав небезпеку, негайно по прямих каналах вдавався за допомогою до народу і народ виходив на вулиці проти будь-якої спроби регресу. Найделікатніші офіційні рішення були загальновідомими. Не було жодної масштабної державної справи, яка би не вирішувалась за участі політичних партій, на чолі з комуністами, і принаймні у перші місяці партії були свідомі того, що їхня сила заснована на тиску вулиці. Якщо та революція не стала першою соціалістичною революцією в Латинській Америці, то тільки через підступи інтриганів, і аж ніяк не тому, що соціальні умови не були найбільш сприятливими.