Любові полум’я

Випускниця Київської консерваторії Оксана, вийшовши заміж за австрійського інженера-електрика, до того ж шанувальника класики, ніяк не сподівалася на те, що він наполягатиме, аби його дружина полишила музикування і зайнялася домашнім господарством, дітьми і постояльцями сімейного готелю в Інсбруку. Певний час, що розтягнувся на кілька років, українська дружина й справді намагалася забути свій фах, репитируючи не етюди Шумана і Шопена, а тренуючи пальчики у цілоденних приготуваннях їжі для гостей їх шале. Тяжка та не гідна перспективної піаністки праця вбила у ній не тільки кохання до молодого чоловіка, а й будь-яке бажання народжувати йому ще й дітей. Тому вона із військовою готовністю відгукнулася на пропозицію колишньої співвітчизниці і давньої знайомої дати кілька концертів в одному із Віденських альтест-хаймів — будинках перестарілих. А потім Оксана набралася сміливості і пройшла конкурс на концертмейстра у Віденську консерваторію.

— Згодом я розлучилася із Губертом, з тріском витиснувши з нього міні Нісана, на якому робила закупки, — продовжувала повість свого австрійського життя Оксана. — І винайняла це студіо під небом.

— Якщо не звертати уваги на безліч флюгерів, то можна відчути себе вдома, у Львові, — зауважила Віола.

Мансардна квартирка піаністки виходила вікнами на червоні черепичні дахи міста. Безліч дахів і внутрішніх подвір’їв… Доглянутих, чистеньких і гарно облаштованих. З кожного балкончика звисали сонцезахисні маркізи, у горщичках росли квіти…

— Знаєш чого тут бракує? — раптом запитала Оксана. — Котів. Вдома їх не перелічити. А тут ти можеш побачити одну-дві кішечки. Та й ті сумирно спостерігатимуть за тобою з вікна, ніколи не надоумившись вистрибнути з нього і прогулятися цими дахами. Таке враження, що навіть тварини тут усвідомлюють правило "ordnung und gezezt".

— Хіба ж це погано? Мені здається ти саме за цим тут і залишилася…

— Я сюди приїхала за своїм коханням. Це — передусім. А те, що жити за правилами значно легше, ніж коли так, як у нас, я заперечувати не буду. Знаєш, Віоло, я так хочу додому, до Києва, на Хрещатик, на Дніпро, але… Навряд чи я змогла б там звикнути після стількох років проведених тут, де я маю достойну оплату праці, займаюся улюбленою справою. Сама знаєш, які у нас ставки для концертмейстрів, — болісно вимовила Оксана. — Моя колишня однокурсниця і подруга пнеться зі шкіри, щоб сяк-так вижити з дитиною після розлучення… Відомо, що "немає пророка у Вітчизні", тому спочатку закордон, а тоді лише рідна Україна визнає свої таланти. Можливо я колись і повернуся, але тільки з лавровим вінком на голові.

— Ну-ну, як Басков! — підколола Віола.

— Ні, я не збираюся змінювати своє амплуа з класики на клоунаду. Вокалісти роблять це вимушено, сама знаєш. Якщо є можливість засвітитися тут… Так відбувається і з письменниками, і з художниками та музикантами. І більшість із них залишаються, прикрашаючи інші нації, інші культури. А як же наша, українська? Тут уже все відбулося, тут усе вже більше схоже на самодіяльність, аніж на високе мистецтво, хоча рівень виконання практично недосяжний. Тому й хапають наші перлини, наш генофонд. І ми їдемо. Але ж нам шкода і болісно покидати рідні оселі, і батьків і дітей.