Любові полум’я

Тепер усе залежало тільки від неї самої. Зарекомендувавши себе на найвищому рівні у Відні, сміливо можна було сподіватися на запрошення від інших відомих концерт-холів. А це, безумовно, ставало прямою дорогою до європейського визнання.

Віола фізично, шкірою відчувала свій успіх. Щодня заходила у морочно-готичну кирху Святого Стефана і пристрасно молилася. Їй видавалося, що саме зараз Бог чує її найліпше, що саме у такі часи духовної ейфорії вона найближче до нього. І зовсім неважливо, де вона звертається до Всевишнього: у церкві чи у костелі, чи у будь-якому іншому храмі Господньому, — усе це були для неї однаково освячені молитвами місця.

Віктор телефонував своїй Сольвейг щовечора і щоранку: "Привіт, канарко моя! — шепотів їй у трубку палко. — Цілую кожен твій пальчик і вушка, і носик… Які у тебе сьогодні плани на день?" І Віола розпливалася у віртуальних обіймах свого коханого, розповідаючи йому, яке благородно-розкішне місто Відень з його бароковою архітектурою, королівськими ландшафтними парками, дорогими автівками і справжніми каретами, запряженими кіньми. Їй здавалося, що Віктор десь тут, недалеко, але не може під’їхати. Тоді вона на мить засмучувалася і мало не плакала від безвиході, а він обіцяв їй наступного разу неодмінно бути вдвох. Він розповідав їй легенди про стосунки австрійських королів з їх коханими, про Бельведер і про те, скільки спільного у Львова із Віднем: Захер фон Мазох і шоколад, Магдебурське право і кава, і готика, і бароко, і роккоко, і класицизм…

А перед сном обов’язково бажав їй спокійної ночі, жалкуючи, що не може бути поруч і бачити, як вона спить, розкинувши по подушці єдвабні пуклі свого волосся. Не може спостерігати, як поволі зникає з її щік розпашілий після пристрасних обіймів рум’янець, і як непомітно тремтять уві сні її довгі війки, мабуть заново переживаючи млосні хвилини кохання, або вихід на "біс!" на сцені.

Фантастичне душевне піднесення і накал емоцій, наче стрілка спідометрі авто, що вперто намагається зламати обмежувальну точку, закривали її на цілі дні у репетиційних класах. Акомпаніаторка, яку їй призначили, не приховувала свого щирого здивування працездатності молодої вокалістки. Чотири дні поспіль, аж до дня виступу Віола по три-чотири години нещадно навантажувала свої зв’язки. Нарешті, одного дня ввечері, коли уже всі вікна опери втомлено дрімали і лише із одного, яскраво освітленого линула арія Мадам Батерфляй, головний диригент театру заглянув у клас на голос, що змусив його затриматися на роботі.

— Фрау Василина, — з повагою привітався, толерантно дослухавши її спів під дверима і лише тоді дозволивши собі зайти у репетиційний клас. — Я вражений вашим талантом і настирністю, але не варто так напружуватися напередодні важливого виступу.

— Доброго вечора, гере Шайман! — Віола відповіла злегка осиплим голосом.