Любові полум’я

— Алло, Катю! — на дисплеї висвітилося ім’я абонента.

— Привіт! Як настрій? — бадьорим голосом, як завжди, заговорила подруга.

— Дякую, нічого. Ось з Риською гуляємо біля нас, у парку. Погода гарна і ми вирішили сьогодні просачкувати садочок.

— Чудово! Якраз хотіла запропонувати тобі зустрітися, — повідомила Катя. — Тоді я зараз же до вас під’їду.

Через десять хвилин подруга Віоли вже паркувала свою машину біля входу до Стрийського. Катря була особою самодостатньою, як виявилося після розлучення. Батько давно пропонував їй придбати у подарунок хороше авто. Але його горда донька несподівано відмовилася і за деякий час, як тільки-но приступила до роботи, взяла собі у кредит новенького Опеля Корсу Малолітражку, яку могла собі дозволити сама.

— Дуже не люблю від когось залежати, — пояснила свій вчинок усім здивованим родичам. — А це і бензин не жере, як скажене.

Критичним поглядом оцінила своє авто, і ввімкнувши сигналізацію, впевнено попрямувала у парк. Її хода і пряма постава, незалежний погляд видавали у ній людину впевнену, реалізовану, та водночас дуже жіночну. Стильний діловий костюм кольору перестиглого абрикоса прикрашали елегантні аксесуари і біжутерія. Туфлі на невисоких підборах і доволі маленька сумка в тон трохи дисонували з її надміру пишною зачіскою.

Ще не пробуджений від зимового сну парк усе ж тішив око своєю плавністю ліній, благородним чистим плесом маленького озерця, де вже із відчутним задоволенням плавали, перебираючи лапками, білі і чорні лебеді. Поруч, у імпровізованій пісочниці гралися діти. Серед них була і Віолчина доня. Вона завзято сперечалася із якимось хлопчиком, очевидно однолітком, судячи за зростом, і наслідуючи дорослих, потрясала перевернутою догори долонею. Хлопчик не погоджувався, заперечно махав головою і тупцяв раз по разу ніжкою.

Поруч стояла Віола. Здавалося, вона зовсім не помічає конфлікту на піску, занурившись у якісь нотні партії, які задумливо гортала.

— Тьотя Ка-атя! — скрикнула Орися, помітивши ще здалеку улюблену мамину подругу.

Катря у відповідь замахала рукою, у якій тримала невелику іграшкову коробку, зрозуміло, для маленької Риськи.

— Ти її розпещуєш, — несхвально захитала головою Віола, коли мала радісно розривала на кавалки упаковку, дістаючи мініатюрну лялечку з капелюшком у вигляді дзвіночка на голові.

— Аж ніяк! Вона так впевнено доводила свою правоту… Чого ти звісно не зауважила. Що повністю заслуговує на сатисфакцію, — пояснила свій доречний вчинок Катя.

— Та ну тебе! — усміхнулася Віола. — Я все чула. Наївні дитячі базікання. Для чого втручатися.

— А й не казала, що треба втручатися. У жодному разі, — зауважила Катя. — Просто треба було бачити переконливість Орині збоку. Я особисто отримала величезне задоволення!