Любові полум’я

— Ну, ти даєш! У кафе, біля пам’ятника Данилові, через півгодини. Все, давай!

Поки Таня паркується біля обумовленого місця, помічає серед відвідувачів закладу ефектну жагучу брюнетку із вбивчим макіяжем. Великі зелені очі густо підведені вугільно-чорним олівцем. Вії — довжиною у півпальця, бордова помада на губах і нарощені нігті у тон. Епатажні малинові туфлі на шпильці яскраво вилискують, підкреслюючи елегантність дорогого білого брючного костюма. Вона!

— А ти змінилася, Машко! — зауважує Тетяна після привітань і щирих обіймів.

— Подобається? Не заздри, ти теж — очей не відірвати. Зрештою, ти завжди у нас була екстра-класу.

І летять, як дельтаплани, спогади про школу і про стрімкі п’ять років на біофаку. Теревенять про все, сміються і тішаться, наче діти, спільній зустрічі.

— А потім? Чим ти зайнялася після вручення диплому? — цікавиться нарешті Тетяна.

— Пішла працювати в Інститут мікробіології. Ти знаєш, на Зеленій, — відповідає Машка, затягуючись цигаркою.

Дамська сигарета в її тонких з довгими нігтями пальцях виглядає привабливо, як у рекламі.

— Але недовго, десь рік чи півтора… Потім захворіла моя бабуся і зажадала моєї присутності. Я змушена була усе кинути. І поїхала в гори. Бабця була при смерті півроку, — напівжартома повідомляє подруга. — Тобто, вона вже відчувала свій кінець і мусила завчасно мене попередити. І за цей час передала мені усі свої знання. Ти ж пам’ятаєш, ким вона була. Після похоронів батьки переїхали в Тухлю. А я почала приймати у нас на квартирі людей. Назвалася пані Оляною, ворожила та торгувала оберегами.

— А ти не схожа на традиційну ворожку, — з усмішкою зауважує Таня.

— Ну, по-перше я не ворожка, — ніби ображається Марія. — Я — карпатська мольфарка. А по-друге, менше дивись телевізор. Будеш і здоровіша, і часу побільшає.

— Напевно, ти права. З телевізором — це просто засада. Живу у ньому.

— Я знаю про що говорю. Отже, спочатку це мені навіть подобалося, — продовжує відьма: — практично нічого не робиш, а гроші течуть, як ріка. Але то — омана. Втомлюєшся від безперервного потоку людей, які як макарони, буквально виснуть на тобі і просять розв’язати усі їхні проблеми. Працювати над собою ніхто не хоче! Їм кажеш більше молитися, хоча б іноді заходити до церкви, не заздрити, не робити пакостей, підлості… Та де там! Все одно… Один Господь Бог знає скільки гидоти носять у собі люди, а потім дивуються звідки у них беруться нещастя і біди. Таню, я так втомилася боротися з тими нечистотами, що вже хотіла закинути все і повернутися на село цілющі трави збирати. Думала буду тільки за рахунок цілительства жити. Я ж і диплом народного цілителя маю.

— Справді? Ну, ти молодчина, Машо. То тебе свідомо батьки віддали на біофак? Бо у моїх просто був знайомим декан, от і запхали.

— Ну, нарешті зізналася! Мені це давно відомо, — оскалюється білими великими, майже як у коня зубами, відьма. — А я тобі тоді не брехала — хотіла, щоб ми разом вчилися, от і пішла. А вийшло, що не випадково. Та й узагалі випадковостей у житті не буває. Усе — система.