Любові полум’я

Віктор не випускав її з поля свого зору ні на мить. Коротенькі репетиції перед кожним туром теж проходили в його присутності. А ночі… після чергової перемоги, звісно, не могли не розділити той неймовірний успіх і очікування остаточної перемоги одне з одним. І чим палкішим і пристраснішим було їх кохання, тим пасіонарнішою і ґвалтовнішою була її перемога у наступному турі на ранок. Віола співала тільки для Віктора, бо бачила у залі тільки його одного.

"Сольвейг, моя Сольвейг", шепотіли його думки, примусивши забути як дихати. Зал слухав її виступи із завмиранням серця.

Перед останнім днем конкурсу до Віктора підійшов професор Галикін.

— Молодий чоловіче, пане Вікторе! Я хочу повернути вам борг, — багатозначно вимовив і поліз тремтячою рукою у свій пошарпаний портфель. — Василині вручать Гран-прі заслужено. Журі одностайне. А мені не хочеться брати гріх на душу за необдуманий вчинок. Не в моєму віці.

— Не треба, професоре, — Віктор зупинив його. — Для мене це не сума. Готовий був викласти удесятеро більше. Вважайте це за презент, отриманий після вручення премій від головної конкурсантки. Адже цей маленький нюанс ваша совість вам вибачить?

— Ви вмієте переконувати. У вас обох дуже великі шанси.

— Я знаю. Дякую вам, професоре.

У переддень фіналу, прогулюючись тріумфально-воєнною Красною площею, Віола заглянула у вітрину ювелірного бутіка "Тіфані", що розташовувався у пост-совєтському ГУМІ, навпроти мавзолею великого керманича усіх пролетаріїв Леніна.

— Глянь, серце моє, яка мила прикраса для двох, — прикликала вона і Віктора.

— Ну, я таке не можу носити, — одразу зніяковів він.

У подарунковому пуделку, на чорній оксамитовій подушечці лежали два вигадливих ланцюжки з білого золота, прикріплених до спаяного кулона із двох переплетених сердець, всипаних діамантами.

— І не треба його одягати. Ти можеш просто мати його зі собою. Десь у гаманці, — запропонувала Віола.

— Ну, добре! Тільки ти, напевно, не помітила — там є ще одне маленьке сердечко.

— Я бачила. Воно кріпиться до середнього, — багатообіцяюче всміхнулася.

Віола отримала Гран-прі за виконання всесвітньовідомої "Тихої ночі" німецькою, у супроводі оркестру. Журі аплодувало стоячи. І це була заслужена перемога. Крізь сльози щастя всміхалася усе ж несподіваній для себе, хоча і такій жаданій перемозі. Саме цей конкурс відкрив двері до світового успіху Нетребко і Хворостовському, Бородіній і Образцовій. Не вірила самій собі, своїй удачі. Адже відтепер її життя набирало нових обертів. Точніше вже набрало.

Спалахи фотокамер, шквал аплодисментів піднесли Віолу на вершину ейфорії. Засліплена софітами, вона майже не бачила залу. Просто вклонялася навсібіч під вигуки: "Прима! Браво! Бравісимо!" і приймала квіти від захопленої публіки. Їй хотілося обіймати і цілувати кожного, хто її вітав і дарував квіти. А їх несли і несли… Вона вже не могла їх втримати. І їх просто клали до ніг. Їй здавалося, що вона потрапила у казковий сон, фантастичну мрію, що стала реальністю.