Сімнадцять спалахів весни
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Штирлиц #8
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Сімнадцять спалахів весни». Краткое содержание книги:
«Ні, — подумав Штірліц, наливаючи коньяк, — цей генерал не міг мене бачити; мимо мене, коли я сидів у машині, ніхто не проходив. І навряд чи Мюллер підставлятиме під мене генерала — це не його звичка, він працює простіше».
— Я там не був, — відповів він. — Дивна властивість моєї фізіономії: всім здається, що мене десь тільки-но бачили.
— А ви стереотипні, — відповів генерал. — Схожі на багатьох інших.
— Це добре чи погано?
— Для шпигунів, мабуть, добре, а для дипломата, видно, погано. Вам потрібні обличчя, які запам'ятовуються.
— А військовим?
— Військовим тепер треба мати сильні ноги. Щоб утекти вчасно.
— Ви не боїтесь так розмовляти з незнайомою людиною?
— Ви ж не знаєте мого імені…
— Це дуже легко з'ясувати, бо у вас обличчя, яке зразу запам'ятовуєш.
— Невже? Чорт візьми, а мені воно завжди здавалося дуже стандартним. Все одно, поки ви напишете на мене донос, поки вони знайдуть ще одного свідка, мине час — і все скінчиться. На лаву підсудних нас посадять ті, а не ці. І насамперед вас, дипломатів.
— Ви палили, ви знищували, ви вбивали, а судити — нас?
— Ми виконували наказ. Палили есесівці. Ми воювали.
— А що, винайшли особливий спосіб: воювати — не спалюючи і без жертв?
— Війна, так чи інакше, потрібна. Не така дурна, звичайно. Це війна дилетанта. Він вирішив, що воювати можна так собі, з натхнення. Він один знає, що нам усім треба. Він сам-один любить велику Німеччину, а ми всі тільки й думаємо, як би її запродати більшовикам та американцям.
— Прозіт…
— Прозт! Держави — як люди. Вони ненавидять статику. Їх душать кордони. Їм потрібен рух — це аксіома. Рух — це війна. Та коли ви, прокляті дипломати, знову наплутаєте, тоді вас усіх знищать — усіх до одного.
— Ми виконували наказ. Ми такі ж солдати, як і ви… Солдати фюрера.
— Не прикидайтесь. «Солдати фюрера», — передражнив він Штірліца. — Молодший чин, який викрав генеральські чоботи…
— Мені страшно говорити з вами, генерале…
— Не брешіть. Тепер уся Німеччина говорить, як я… Або думає принаймні.
— А хлопчики з гітлерюгенду? Коли вони йдуть на російські танки, вони думають так само? Вони вмирають зі словами: «Хайль Гітлер»…
— Фанатизм ніколи не принесе остаточної перемоги. Фанатики можуть перемогти на перших порах. Вони ніколи не втримають перемоги, бо вони стомляться від самих себе. Прозт!
— Прозіт… Тоді чому ж ви не піднімете свою дивізію?..
— Корпус…
— Тим паче. Чому ж тоді ви не здаєтесь у полон разом із своїм корпусом?
— А сім'я? А фанатики в штабі? А боягузи, яким легше воювати, вірячи в міфічну перемогу, ніж сісти в табір союзників?!
— Ви можете наказати.
— Наказують умирати. Немає ще таких наказів — жити, здаючись ворогові. Не навчилися писати.
— А якщо ви одержите такий наказ.
— Від кого? Від цього неврастеніка? Він тягне всіх за собою: в могилу.
— А якщо наказ прийде від Кейтеля?
— У нього замість голови задниця. Він секретар, а не військовий.
— Ну добре… Ваш головнокомандуючий в Італії…
— Кессельрінг?
— Так.
— Він такого наказу не дасть.
— Чому?
— Він виховувався в штабі у Герінга. А той, хто працює під началом якогось вождя, як правило, втрачає ініціативу. І спритності набирається, і аналітиком стає, але втрачає здатність приймати самостійні рішення. Він перед тим, як зважитися на такий крок, неодмінно полетить до кабана.
— До кого?
— До кабана, — повторив генерал уперто. — До Герінга.
— Ви певні, що Кессельрінга не можна умовити, щоб він пішов на такий крок без санкції Герінга?
— Якби не був певен — не говорив би.
— Ви не вірите в перспективу?
— Я вірю в перспективу. В перспективу скорої загибелі… Всіх нас, разом… Це не страшно, повірте, коли всі разом. І загибель наша буде такою страшною, що пам'ять про неї вражатиме серця багатьох поколінь нещасних німців…
На прикордонній станції Штірліц вийшов з вагона. Генерал, проходячи повз нього, опустив очі і підняв руку, по-партійному вітаючи:
— Хайль Гітлер! — сказав він голосно.
— Хайль Гітлер, — відповів Штірліц. — Бажаю вам щасливо розбити своїх ворогів.
Генерал глянув на Штірліца злякано: мабуть, учора він був дуже п'яний.