Сімнадцять спалахів весни

Мовчання…

… Мюллер подивився на Рольфа й зауважив:

— Лише один прокол: він сплутав стать дитини. Він назвав дитину дівчинкою, а в усьому іншому — віртуозна робота.

— …Згодна, — тихо відповіла Кет, скоріше прошепотіла.

— Не чую, — сказав Штірліц.

— Згодна, — повторила Кет. — Згодна! Згодна! Згодна!

— Ось тепер добре, — мовив Штірліц. — І не треба істерики. Ви знали, на що йшли, коли погодилися працювати проти нас.

— Але в мене є одна умова, — сказала Кет.

— Так, я слухаю.

— З батьківщиною в мене обірвався будь-який зв'язок після загибелі чоловіка й мого арешту. Я працюватиму на вас, якщо ви гарантуєте мені, що в майбутньому я ніколи не потраплю до рук моїх колишніх керівників…

Тепер, коли життя Кет висіло на волосинці, а атака на Бормана з якихось незрозумілих причин зірвалася, Штірліцу був конче потрібен контакт з Москвою. Він сподівався на допомогу: одне-два імені, адреси кількох людей, навіть ніяк не зв'язаних з Борманом, але якимось чином зв'язаних з племінницею двоюрідного брата, одруженого на сестрі дівера його кухаря…

Штірліц посміхнувся: це свояцтво здалося йому цікавим.

Чекати, коли з Центру пришлють радиста, доведеться не менше двох тижнів. А зараз не можна чекати: судячи з усього, справу вирішують дні, в крайньому разі тижні.

Штірліц міркував: чому Борман не прийшов на зустріч? По-перше, він міг не одержати листа. Лист могли перехопити люди Гіммлера, хоча навряд. Штірліц зумів послати листа з кореспонденцією, призначеною особисто для Бормана, і викрасти звідти листа — це занадто ризиковано, бо він поклав листа вже після перевірки всієї пошти співробітником секретного відділу секретаріату рейхсфюрера. По-друге, аналізуючи надісланого листа, Штірліц відзначив для себе кілька суттєвих своїх помилок. Йому часто допомагала професійна звичка — заново аналізувати вчинок, розмову, листа і, не досадуючи на можливі помилки, шукати — зразу ж, не ховаючи голови під крило — «а може, пощастить», — вихід із становища. Особисто йому лист нічим не загрожував: він надрукував його на машинці в експедиції під час нальоту. Просто, думав він, для людини масштабу Бормана в листі було аж надто багато вірнопідданських емоцій і мало фактів та конструктивних пропозицій, що випливали звідси. Величезна відповідальність за практично безконтрольні рішення, які приймаються, зобов'язує державну людину типу Бормана лише тоді йти на розмову з підлеглими, коли факти, що їх той надіслав, були досі нікому не відомі й перспективні з державного погляду. Але, з другого боку, роздумував далі Штірліц, Борману були важливі навіть найдрібніші крихти матеріалів, які могли б скомпрометувати Гіммлера. (Штірліц розумів, чому почалася ця боротьба між Гіммлером і Борманом. Тільки він не міг збагнути, чому вона продовжуєтьсяз такою жорстокістю). І нарешті, по-третє, Штірліц розумів, що Борман міг бути просто зайнятий і тому не прийшов на зустріч. А втім, Штірліц знав, що Борман лише двічі чи тричі відгукнувся на подібні прохання про зустріч. А з проханнями про прийом до нього кожного дня зверталося щонайменше два чи три десятки чоловік з вищої ієрархічної групи партійного і військового апарату.