Сімнадцять спалахів весни

Штірліц поклав окуляри на коліна й підняв капелюх.

— Я десь напевне вас бачив, — повторив Борман.

— Правильно, — відповів Штірліц. — Коли мені вручали хрест, ви сказали, що в мене обличчя професора математики, а не шпигуна…

— Зараз у вас саме обличчя шпигуна, а не професора, — пожартував Борман. — Ну, що сталося, розповідайте…

…Апарат, який зв'язував Бормана з імперським управлінням безпеки, мовчав усю ніч. Тому, коли вранці дані прослухування лягли на стіл Гіммлера, він, спершу розлютувавшись, а потім, коли гнів ущух, злякавшись, викликав Мюллера й наказав йому з'ясувати — тільки обережно: хто розмовляв із спецкімнати урядового зв'язку сьогодні вночі із штаб-квартирою НСДАП, з Борманом.

Ніяких певних даних Мюллерові протягом дня дістати не вдалося. Надвечір йому на стіл поклали відбитки пальців, які лишив на трубці телефону незнайомець, що дзвонив Борману. Вразило Мюллера те, що, за даними картотеки, такі ж відбитки пальців уже з'явилися кілька днів тому в гестапо, їх знайшли на передавачі, що належав російській радистці.

Шофера Бормана, який у свій час відмовився — з санкції Бормана — стати інформатором СД, заарештували, коли той повертався додому після чергування. Три години він мовчав і вимагав розмови з Борманом. Але після того як почався допит із залякуванням, він признався, що вночі до них у машину сів невідомий. Про що він розмовляв з Борманом, шофер сказати не міг, бо розмова відбувалася в салоні, відділеному від машини товстим куленепробивним склом. Він словами описав портрет того, хто сів у машину. Він сказав, що це був чоловік у капелюсі, низько насунутому на лоба, в окулярах з товстою роговою оправою і з сивими вусами. Йому запропонували подивитися більше як двісті фотографій. Серед цих фотографій було й фото Штірліца. Але, по-перше, він був без вусів, які легко приклеювались і так само легко знімалися в разі потреби, а по-друге, фотографії — п'ятирічної давності, а за п'ять воєнних років люди, звичайно, дуже змінилися — так, що й упізнати неможливо.

Гіммлер, одержавши повідомлення Мюллера про це розслідування, схвалив його пропозицію негласно взяти відбитки пальців у всіх працівників апарату.

Мюллер також запропонував організувати ліквідацію шофера Бормана, але так, щоб склалося враження випадкової загибелі: на нього наїхав автомобіль на вулиці коло його будинку. Спершу Гіммлер хотів санкціонувати цей захід, очевидно, конче потрібний, але потім передумав. Він уже перестав вірити всім — Мюллерові також.

— Це ви самі вирішуйте, — сказав він. — Може, слід було б відпустити його зовсім? — зіграв він, розуміючи, що йому відповість Мюллер.

— Це неможливо, з ним багато працювали.

Саме такої відповіді й чекав рейхсфюрер.

— Ну, я не знаю, — поморщився він. — Шофер — чесна людина а ми не караємо чесних людей… Придумайте щось самі…

Мюллер вийшов від Гіммлера розлючений: він зрозумів, що рейхсфюрер боїться Бормана і підставляє під удар його, Мюллера. «Коли так, тоді я теж пограюся. Нехай шофер живе. Це буде мій козир».