Сімнадцять спалахів весни
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Штирлиц #8
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Сімнадцять спалахів весни». Краткое содержание книги:
На прикордонній заставі Штірліц швидко вирішив усі питання: обер-лейтенант виявився лагідним, гарним хлопцем. Спершу ця лагідність Штірліца навіть здивувала, бо прикордонники славилися великим гонором, як бурші минулого століття. Але, подумавши, Штірліц збагнув, у чому тут справа: життя в горах, на кордоні і нейтральною Швейцарією, в якомусь незвичайному місячно-сніговому світлі, вдалині від повітряних нальотів, розрухи й голоду, примушувало і обер-лейтенанта, який командував зоною, і всіх інших місцевих начальників догоджати кожному, хто приїздив з центру. Манера поведінки прикордонників, їхня догідливість і надмірна метушливість привели Штірліца до важливого висновку: кордон перестав бути непрохідним.
Було б ідеально, думав він, зв'язатися прямо звідси з Шелленбергом і попросити його дати вказівку комусь із вірних співробітників розвідки привезти пастора прямо сюда, на заставу. Але він розумів, що будь-який дзвінок у Берлін зафіксує відомство Мюллера, а провал Шелленберга і тієї місії, яку він покладав на пастора, мав стати козирною картою саме його, Штірліца, коли він доповідатиме про це Борману — з фотографіями, даними магнітофонних записів, з адресами, явками і рапортом пастора, щоб скомпрометувати ті переговори — не фіктивні, а справжні, які повинен був провадити в Швейцарії генерал Карл Вольф.
Домовившись про місце, де саме він переведе через кордон пастора, — це була ущелина, вкрита молодим хвойним лісом, — Штірліц іще раз розпитав, як називається невеличкий готель у Швейцарії, який видно звідси, з кордону; він дізнався, як звати хазяїна готелю і скільки часу доведеться чекати таксі з міста; він з'ясував, де знаходиться найближчий готель на рівнині, — за легендою, пастор ішов на лижах з рівнини в гори й заблудився в ущелинах. У Берні й Цюріху в пастора були друзі. Листівка, яку пастор має надіслати з видом набережної Лозанни, означала б, що попередні розмови закінчено, зв'язок налагоджено, можна приїжджати для серйозних розмов. Спочатку Шелленберг заперечував проти цього плану Штірліца.
— Дуже просто, — казав він, — дуже все легко.
— Він не зможе поводитись інакше, — відповів Штірліц. — Для нього найкраща брехня — це абсолютна правда. Інакше він заплутається і ним займеться поліція.
(До себе в Бабельсберг Штірліц повернувся пізно. Він відімкнув двері, простяг руку до вимикача, але почув голос, дуже знайомий і тихий:
— Не треба вмикати світла.
«Холтофф, — зрозумів Штірліц. — Як він потрапив сюди? Щось сталося, і, мабуть, дуже важливе…»)
Надіславши телеграму до Стокгольма, професор Плейшнер найняв номер у невеличкому готелі в Берні, прийняв ванну, потім спустився до ресторану і довго й зачудовано дивився на меню. Він переводив погляд зі слова «шинка» — на ціну, з «омарів» — на ціну, він вивчав цей воскований, з синюватим полиском папір, а потім несподівано для самого себе, засміявшись, сказав:
— Гітлер — сволота!
Він був у ресторані сам-один, на кухні повар брязкав каструлями, пахло топленим молоком і свіжим хлібом. Плейшнер повторив — тепер уже голосніше:
— Гітлер — лайно!
Мабуть, хтось почув його: з'явився молодий рожевощокий офіціант. Він підплив до професора, сяючи усмішкою:
— Добрий день, мосьє.
— Гітлер — собака! — закричав Плейшнер. — Собака! Сволота! Тварюка!
Він не міг дати собі ради — почалася істерика.
Спершу офіціант спробував посміхнутися, він думав, що це жарт, але потім побіг на кухню, і звідти виглянув кухар.
— Подзвонити в лікарню? — спитав офіціант.
— Ти що, збожеволів, — відповів кухар, — до нас у ресторан приїде карета швидкої допомоги! Зразу ж розійдуться чутки, що в нас отруїлася людина.
Через годину Плейшнер виписався з цього готелю й переїхав у приватний пансіон на березі озера. Він зрозумів, що лишатися там після цієї дурної істерики безглуздо.
Істерика спочатку дуже налякала його. Але згодом він відчув полегкість. Він ходив по вулицях, раз у раз оглядаючись: боявся, що в нього за спиною заскриплять гальма, його схоплять під руки мовчазні молодчики, повезуть у підвал і там битимуть за те, що він посмів образити великого фюрера. Але він ішов по вулиці, і нікому до нього не було діла. В кіоску він накупив англійських та французьких газет: на перших шпальтах були карикатури на Гітлера й Герінга. Він стиха засміявся і зразу ж злякався, що знову почнеться істерика.
— Боже мій, — раптом сказав він. — Невже все позаду?
Він ішов на конспіративну квартиру, адресу якої йому дав Штірліц, безлюдною вулицею. Оглянувшись кілька разів, професор раптом — і знову несподівано для себе — став кружляти у вальсі. Він наспівував собі під ніс якийсь старовинний вальс і в захваті кружляв, по-старомодному човгаючи носками черевиків і роблячи такі пробіги, які — він це пам'ятав — робили естрадні танцюристи на початку століття.