Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.

Наша східна політика має вибір: або відмовитися від земель східного прикордоння [...], або визнати їх [...] невід’ємною частиною Польської держави. Про перший варіант взагалі не може бути й мови, а декого з його прихильників вважають особами несповна розуму або зрадниками. Другий варіант є символом віри загалу польського суспільства та Уряду, який його представляє. Існує певна невизначеність у питанні, що в такому разі зробити з укр[аїнським] елементом, існування якого є фактом. Тут[ешнє] суспільство сповідує нещадно й одностайно простий принцип: усунути укр[аїнську] проблему таким чином, як українці хочуть на свою користь усунути польську проблему, але без уживання укр[аїнських] методів. Є, однак, певна частина польського суспільства, яка сповідує принцип співіснування з українцями та визнання їх співгосподарями цих земель. То всі ті, хто з укр[аїнською] проблемою взагалі не мали справи [...]. Найкращим [...] курортом для них було би приїхати сюди, тут тривати й терпіти[187].

Винятково радикальний характер мали Програмні тези в русько-українській справі, підготовані Юзефом Зелінським або Станіславом Новотинським. У них констатовано, що після війни слід прагнути до «виселення [...] тих усіх українців, які прямо або опосередковано скоїли злочин державної зради під час нинішньої війни. При цьому неминуче доведеться ужити принципу колективної відповідальності рівно ж і щодо тих частин українського суспільства, особливо активно ангажованих у антипольську акцію (наприклад, духовенства), молоді та цілих одиниць (сіл), які брали чинну участь в різанині польського населення. В рамках цієї акції слід було б передбачити цілковите виселення українського населення зі Львова та навколишньої території в радіусі не менше 30 км від міста»[188]. Також постулювалася примусова депортація частини українців до СРСР, а решти — до Центральної Польщі, де їх намірялися розселити в розсіянні. Крім того, пропонувалася поглиблена реформа уніатської Церкви таким чином, щоб вона втратила український характер (для цього, зокрема, слід було повторно укласти конкордат із Ватиканом, провести латинізацію ритуалів, запровадити целібат для греко-католицьких священиків).