Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.
- Автор: Мотика Ґжеґож
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Дух і Літера
- ISBN: 978-966-378-302-4
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: История
Электронная книга - «Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.». Краткое содержание книги:
Про причини, перебіг і наслідки цього конфлікту — найбільш дискусійної теми української та польської історіографії й найболючішої проблеми сучасних взаємин двох народів-сусідів, йдеться в пропонованій українському читачеві книзі польського історика, професора, габілітованого доктора Ґжеґожа Мотики. Автор, який багато років працює в дослідних і просвітних структурах Інституту Національної Пам’яті та Інституті політичних досліджень Польської АН, є провідним фахівцем у цій галузі україністики, а його численні наукові розвідки користуються визнанням у середовищі польських і українських дослідників, водночас породжуючи своєю об’єктивністю, та глибиною неприязнь у тих, хто по обидва боки кордону прагне маніпулювати історичним минулим задля досягнення політичних цілей.
Тим часом Львівське Представництво Уряду оцінювало:
Наша східна політика має вибір: або відмовитися від земель східного прикордоння [...], або визнати їх [...] невід’ємною частиною Польської держави. Про перший варіант взагалі не може бути й мови, а декого з його прихильників вважають особами несповна розуму або зрадниками. Другий варіант є символом віри загалу польського суспільства та Уряду, який його представляє. Існує певна невизначеність у питанні, що в такому разі зробити з укр[аїнським] елементом, існування якого є фактом. Тут[ешнє] суспільство сповідує нещадно й одностайно простий принцип: усунути укр[аїнську] проблему таким чином, як українці хочуть на свою користь усунути польську проблему, але без уживання укр[аїнських] методів. Є, однак, певна частина польського суспільства, яка сповідує принцип співіснування з українцями та визнання їх співгосподарями цих земель. То всі ті, хто з укр[аїнською] проблемою взагалі не мали справи [...]. Найкращим [...] курортом для них було би приїхати сюди, тут тривати й терпіти[187].
Винятково радикальний характер мали Програмні тези в русько-українській справі, підготовані Юзефом Зелінським або Станіславом Новотинським. У них констатовано, що після війни слід прагнути до «виселення [...] тих усіх українців, які прямо або опосередковано скоїли злочин державної зради під час нинішньої війни. При цьому неминуче доведеться ужити принципу колективної відповідальності рівно ж і щодо тих частин українського суспільства, особливо активно ангажованих у антипольську акцію (наприклад, духовенства), молоді та цілих одиниць (сіл), які брали чинну участь в різанині польського населення. В рамках цієї акції слід було б передбачити цілковите виселення українського населення зі Львова та навколишньої території в радіусі не менше 30 км від міста»[188]. Також постулювалася примусова депортація частини українців до СРСР, а решти — до Центральної Польщі, де їх намірялися розселити в розсіянні. Крім того, пропонувалася поглиблена реформа уніатської Церкви таким чином, щоб вона втратила український характер (для цього, зокрема, слід було повторно укласти конкордат із Ватиканом, провести латинізацію ритуалів, запровадити целібат для греко-католицьких священиків).
Інша ідея полягала в законодавчій забороні державного субсидування будь-якої української діяльності.
Всі ці плани репресивної політики (або, радше, мрія про помсту) не могли приховати дедалі зростаючого занепокоєння з приводу найближчого майбутнього. Поляки усе краще усвідомлювали той факт, що радикальні гасла ОУН-Б мають достоту фанатичну підтримку західноукраїнської молоді, яка в ім’я боротьби за незалежність часто була готова не тільки на найбільшу самопосвяту, а й на скоєння злочинів.
Хоча повна відповідальність за різанину поляків спочиває на бандерівському керівництві, варто також пам’ятати, що неприхильне ставлення польських націоналістичних середовищ до українців і України полегшило ОУН-Б — принаймні в Східній Галичині — завдання здобути підтримку власного суспільства для радикальних антипольських діянь. Важко не визнати слушності автора, котрий у травні 1944 року в часописі ДП «Nowe Drogi» написав: «Ми не стверджуємо, що автономія запобігла би різанині, але стверджуємо, що в політичній сфері нічого не було зроблено, щоб запобігти або зменшити її»[189]. Так само слушною видається така думка, висловлена в 1942 році, запозичена з того ж видання: «Червенську Землю [тобто, Східну Галичину — Ґ. М.] можна врятувати тільки мирним шляхом в умовах цілковитої щирої співпраці [...], а якби дійшло до розлучення двох націй, то нехай це буде розлучення Норвегії зі Швецією»[190].
«Польські» накази ОУН-Б і УПА в Східній Галичині
Заклопотані суперечками про владу, чільні діячі ОУН-Б в Галичині з певним подивом поставилися до інформації, яка надходила з Волині. Допіру поява в їхньому регіоні з’єднань радянських партизанів під командуванням Сидора Ковпака змусила Романа Шухевича прийняти рішення про формування власних партизанських загонів. Проте вони називалися не УПА, а Українська Національна Самооборона (далі — УНС). Йшлося, зокрема, про те, щоб обдурити німців і принаймні затримати їхні можливі репресії. Командувачем УНС став Олександр Луцький «Андрієнко». Перш ніж створювані підрозділи встигли зміцніти, німці розбили партизанів Ковпака в Карпатах і змусили їх повернувся на Волинь, отож між українськими та радянськими партизанами сталися тільки кілька незначних сутичок.
187
Kwestia ukraińska..., s. 94–95.
188
Lucyna Kulińska, Dzieje..., t. 1, s. 76–77.
189
Цит. за: Ryszard Torzecki, Polska myśl..., s. 378.
190
Ryszard Torzecki, Polska myśl..., s. 368.